Котьков Богдан, 9-ЛГ1 клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 10

Вчитель, що надихнув на написання — Хвостик Лариса Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ми всі одного роду. Щирі серцем та душею, терпелячі, дружелюбні і мирні у ставленні до інших. Завжди нашою гордістю було те, що ніколи не вели загарбницької війни, на відміну від інших народів. Українська ментальність формувалася під впливом складних історичних обставин. Ми народ, який бачив багато горя. З проголошенням незалежності почали випростовувати крила і намагалися стати на весь зріст, але щось або хтось постійно заважав. Увесь світ вважав нас нацією гуманістів, яка обожнює свої традиції та звичаї. Та дехто думав інакше. Два з половиною років тому нас вирішили поставити на коліна. Ті, кого ми вважали доброзичливими сусідами, забажали загарбати нашу територію. Чомусь вони вирішили, що зможуть це зробити! Як мало про нас ці люди знали!

Нація, у якій усі, від дорослого чоловіка до дитини, проти встановлення «руського миру», незламна.

Я хочу розповісти про людей, які, на перший погляд, взагалі не можуть посприяти перемозі. Саме вони допомогли мені зрозуміти, що ніколи не треба сумніватися в собі. Мій шлях - у моїх руках.

Наталія Давиденко – волонтерка, яка змінила моє ставлення до людей з обмеженими можливостями.

Про неї я дізналася зовсім випадково – переглянула соціальний відеоролик, де молода жінка розповідає світові про свою роботу. Скромна, тендітна, товариська, і не скажеш, що доля до неї була немилосердною. Стала інвалідом випадково- впала на східцях, пошкодила позвоночник, але руки не склала і вирішила отримати іншу професію, зважаючи на здоров’я. З дитинства Наталя гарно малювала і шила, тому і стала кравчинею. На початку війни стала активно долучатися до волонтерської роботи: плела сітки, шила форму для воїнів ЗСУ, речі для тих, хто втратив домівку і не мав можливості придбати одяг. Майстриня запросила до себе подруг і навчила їх шити камуфляжні костюми для солдат. Вона надихнула і інших до волонтерської діяльності. Група жінок, які об’єднані єдиною справою, тихо, без зайвих слів роблять те, що вважають потрібним. «Як же тепленько буде солдатикам»,- говорить бабуся, дошиваючи гудзики на курточці.

Вони не кричать про свої справи, і взагалі не вважають їх якимись визначними. Просто не можуть не діяти. 

Про таких людей і скажеш: «Незламні!». Вони наближають нас до перемоги, є прикладом справжнього героїзму.

Саме розуміння того, що всі разом ми наближаємо кінець війни, допомагає жити в цей час, творити, любити, цінувати, а найголовніше, вірити, що все ще буде гаразд!