Довженко Вероніка, 10 клас, Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе — Хохлова Ірина Яківна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чи болісно рахувати душі людей, що поклали свої долі, залишили їх глибоко під землею, вкритою криками про допомогу? Десять років, сім місяців та п'ятнадцять днів… Саме стільки часу пройшло з тих пір, як відбулося вторгнення на територію України. Більшість з нас були малими дітьми, проте зараз, оминаючи дитинство з початку дві тисячі двадцять другого року, кожен зміг відчути цей біль на собі. Та і я винятком не стала.

Кожен, хто хоч раз питав: " Що ти відчула в той момент? Чи був за душею страх?", отримує одну й ту саму відповідь: «Так!....»

П'ята ранку… Ти крізь сон чуєш, як віддалено лунає гучний вибух, починаючи рахувати їхню кількість один за одним. Ще вчора ти планувала свій шкільний день, очікувала на зустріч з друзями та наразі ти отримуєш нескінченну кількість сповіщень, які ще більше вводять тебе у неспокій. Що відбувається? Саме тоді, коли це питання пролунало в моїй голові, мати заходить до кімнати та з занепокоєним обличчям каже: «Почалась війна». Страх, величезний страх за рідних, близьких та друзів. Тоді вперше більшість людей та дітей почули ревіння, що досі стискає сердце у грудях, сирену.

А як далі відбувались події, невже все було настільки трагічно?

Безсонні ночі…

Твій новий дім- це підвал замість теплого ліжка, холодна бетонна підлога, вкрита пледом, що мав тебе зігріти. Шквал обстрілів, від якого тремтіли кінцівки.

Думками я благала, щоб це зупинили.

Кожного дня чоловіки та жінки стояли в військомат чергами, щоб піти на захист нашої країни, рідної неньки.

Почалася мерзенна травля, кожного дня ти чуєш та бачиш як нелюди хваляться за ту біль ті втрати які спричинили по відношенню до нас. Як можна, не мати совісті, серця та простого співчуття? Бридко на душі, у такі моменти сльози лилися бурною течією що впадала в море, в море Українських сліз.

Плач кожного рве душу та тіло на шматки.

Мати що втратила рідного сина, маленький хлопчик який більше не побачить свого батька, та дружина що ніколи знову не подарує палкий поцілунок чоловіку. Це наразі наші реалії життя.

Та чи можемо ми, чи маємо ми, після такої кількості втрат та скорботи рухатися далі?

Тисячі людей втратили свої домівки, загубили можливість повернутися до рідних міст, та на повні груди вигукнути " я вдома".

Втрачені долі, зламане майбутнє, та вкрадене щасливе, безтурботне дитинство.

Кожного з нас це торкнулося.

Всі ми зв'язані між собою спільним горем- це біль всієї України.

Проте чи можемо ми опустити руки та пливти вільною течією?

Для мене не має слова зупинись. Більшість з нас рухаються далі, своїми кроками, меншими чи більшими, поступово лікують біль, на шляху до спокійного життя.

Наша країна живе, діти вчаться в школі, бавляться на майданчиках, підлітки досягають нових висот у знаннях та саморозвитку, та люди працюють, робота ніколи не стоїть на місці, у нас безкрайній вибір можливостей, проте, найголовніша з них- це можливість жити, і у нас є змога цей дар використати з повна, дякуючи всім нашим захисникам та захисницям, які щоденно боряться за наше світле майбутнє.

Початок цієї історії розпочинається далеко в минулому, віра в перемогу ніколи не згасне, її не можливо загасити у наших серцях.

Та яке значення має війна для нас?

Моя війна- це сум тисячі людей, шлях який неможливо не назвати тернистим, відкриті рани, та забруднене полотно чорним смоляним кольором. На гектарах землі по всій Україні квітнуть червоні пишні маки, рясний слід яких тягнеться до кожної домівки.

Змінюються пори року, нас чекає зима... В голові, наче на платівці заглибилися потойбічні крики людей. Пам'ять не можливо загасити, залишився лишень попіл після вогню що так палав в серці. Покинуті іграшки чекають на своїх господарів, край який не видно за горизонтом. Я омиваю солоною водою, рясно червоні мов яблука щоки, та хіба це щось змінить?

Тож не бійтесь оспівувати українське, не цурайтесь нашої культури побудованої роками досягнень, та праці, людьми які поклали найліпші роки свого існування, сотні письменників, що не боялися оспівувати нашу мило звучну мову, існуючу вже віками. Носіть вишиванки немов прикрасу душі, рясні буси нагадуючи журавлину, та завжди пам'ятайте наш гімн, що описує незламну волю, та безсмертя нашої вітчизни. Підтримка, ми є один у одного, незважаючи на жодне лихо, цінуйте плече підтримуюче вас у горі та в радості.

Для завершення своїх думок, хотілося б написати ще дещо.

Здавалося мені, що може не вистачити слів, проте я помилялася, писати можна безкінечно описуючи шлях пережитих переймань, які продовжуються по сьогоднішній день. Проте я вірю, що одного сонячного дня все скінчиться, кожен буде хвалити незламність та силу нашої матінки землі, не буде більше втрат, та нові паростки маків не проростатимуть день за днем, лишень старі безкінечно хвалитимуть славу героїв лишивши після себе бордовий квіт. Кульові рани затягнуться всюди крім поля, щоб колоски пшениці вітром співали через них мелодію минувшину життя. Дощ змиє тони бруду, не буде більше чутно плач покинутої матері.

Нехай ясне сонце здійметься над нами, та не згасає. Хочеться знову почути сміх безтурботний дітей, спів волелюбного солов'я поміж дерев, побачити домашніх улюбленців які знайшли свої домівки. Бажань дуже багато, так само як і думок, це в жодному разі не мрії, а відображення подальшого майбутнього в моїй голові.

Та всім нам, треба тримати в думках, і завжди пам'ятати, що перемога, та квітуча і тендітна буде за нами, не дивлячись ні на що, ми все здолаємо, зробимо великий крок у майбутнє та піднімемо з колін родючу державу.

Слава Україні, та завжди Героям нашим слава!