Рожко Надія, 1 курс, Фаховий коледж технологій, бізнесу та права Волинського національного університету імені Лесі Українки

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чернюк Ірина Любомирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року пам’ятатимете завжди, якщо ви з України. А чи залишились спогади в пам’яті з 23 лютого? Зимовий день, хтось планував зустріч із батьками, хтось думав, де святкувати день народження, хтось вирішив нарешті кинути палити… Та всі мрії і плани стали на криваву паузу. У кожного ранок був по-своєму унікальний: одні прокинулись від «прильотів», одні від телефонного дзвінка батьків чи коханих, а хтось так і лишився у вічному сні. У моїй пам’яті навічно бентежні, сповнені сліз слова мами: «Донечко, почалась війна...». Паніка. Страшно. Куди бігти? Що робити? Запаси води і їжі, облаштування хоч якогось бомбосховища, витримка візуального спокою – турботи українців у перший день війни.

ВІЙНА. Звичайне слово з 5 літер, а скільки за ним смертей ні в чому не винних людей, зруйнованих лікарень, шкіл, житлових будинків та іншої української інфраструктури.

Російські хіти, розваги, гуляння… Здавалося б, звичні атрибути нашого життя до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Правда ж? А от і ні, на жаль, досі (попри заборони і законопроєкти на державному рівні) це реалії сьогодення. З початку війни значна частина українців живе за принципом «А коли, як не зараз?». Дійсно, це позиція позитиву, проте не можу вмістити в рамки здорового глузду забави і танці під музичні композиції країни-агресора, а особливо, коли в цей час у тому ж місті чи селі зустрічають живими коридорами і чекають удома захисників і захисниць «На щиті». За що гинуть найкращі з нас?  Яка ціна миру в наш час?

Американський історик Артур Шлезінгер свого часу казав: «Будь-яка війна популярна протягом перших тридцяти днів».

Насправді, перший місяць війни був надзвичайно емоційним, сповненим душевної тривоги, неусвідомленням жорстокості дій наших «братів», страху, переживань за долю рідних і країни загалом. Жорстока реальність війни вдерлася в наше життя, викликавши шквал емоцій – від страху і відчаю до глибокої печалі. Нині кожен новий ранок, яким прокидаємось, знаменує 24 лютого. Нам і досі не вдається пережити той день. Війна стала рутиною. Ми менше турбуємось про свою безпеку. Чому? Бо звикли, втомились, почали жити одним днем.

Перші 30 днів дублюються вже тридцять другий раз.

Ті, що планували захопити Київ за 3 дні, вже 957 день на полі бою показують, що їх сила в кількості і тільки. Ми не здались, не впали духом, ми продовжуємо боротись за щасливе майбуття, бо ми сильні, незламні і БУДЕМО ЗАВЖДИ ВІЛЬНІ. Мрію про день, коли почую: «Ми перемогли!», коли з легкістю зможу видалити мобільний застосунок «Повітряна тривога», коли не буде потреби ховатися в укриттях і постійно перевіряти новини, коли нарешті мій тато ночуватиме вдома, а не на блокпосту з автоматом...

Наша віра в перемогу – це найпотужніша зброя! Вірю, що ми за крок до ПЕРЕМОГИ.

Шануймо мить, бережімо близьких, дякуймо Богові і з вдячністю схиляймо голови перед доблестю наших захисників, що дарують нам мирне небо!