Кіріяченко Давід, Барвінківський ліцей №2, 9-Б клас

Викладач, що надихнув на написання есе – Крят Олександра Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року назавжди вкарбувалося в моїй пам'яті. Це день, коли ти розумієш всю безвихідь ситуації, це день, коли ти не розумієш, що робити далі…

Це страх, відчай, бажання допомогти, але не знаєш як, це дорослішання в один момент.

Ніколи не забуду перші жахливі дні війни! Спостерігаючи за батьками, які намагалися не виказувати мені й моєму молодшому братику свій відчай та переживання, я теж був стриманим, бодай словом не видавати свої почуття, паніку…

Розумів рідних як ніколи, намагався в усьому допомогти, заспокоював, як міг, та підбадьорював братика.

Незабаром стало небезпечно залишатися вдома. У Барвінковому оголосили термінову евакуацію. 9 березня ми вимушено виїхали з рідного міста, але без тата…

Дорогою до Польщі я зустрів багато людей, які так само їхали в більш безпечні місця. Їхні очі були наповнені сльозами, в погляді відчувався відчай, біль, тривога за завтрашній день.

Усіх лякала невідомість.

У Польщі нас прийняли дуже добрі люди – Міхал та його дружина, яким буду вдячний все своє життя. Вони намагалися скрізь допомогти і головне – все розуміли без слів.

Ми, як і інші переселенці, оселилися в одному із будиночків. Матуся, я і навіть Дмитрик облаштовували побут, працювали по господарству, готували на кухні, робили все, що було потрібно.

Через деякий час ми переїхали в інше містечко під Краковом. Я знайшов там друзів. Усі були різного віку, але всіх об'єднала одна біда – війна!

Війна, яка принесла багато болю, страждань, втрат, руйнувань!..

Пам’ятаю наші розмови про пережите, спогади про мирне життя в Україні, звістки від рідних… А як усі ми хотіли якомога скоріше поїхати додому!

Я дуже сумував за татом, який лишився в Барвінковому, який журився за нами не менше, ніж ми за ним.

І ось у вересні 2022 року чудова звістка: звільнили Балаклію, Ізюм від рашистів! Я щодня чекав, коли татусь зателефонує й скаже, що можна повертатися додому.

До нашого приїзду він теж готувався: полагодив дах будинку, замінив вибиті вікна, відремонтував паркан.

А одного дня мама сказала, що купила квитки додому. Моїй радості не було меж! Я рахував дні, години, хвилини до повернення у рідне місто, а головне – зустрічі з татом.

Уявляв, як притулюся до його плеча, вдихну до щему знайомий запах, відчую силу батьківських обіймів…

Пам’ятаю день від’їзду, болісну мить прощання з друзями-переселенцями. Як щиро раділи вони за нас! Пам’ятаю їхні сльози…

Дехто з них й досі не може повернутися, бо місто окуповане, а інші через те, що нікуди – дім зруйновано…

Ми і зараз спілкуємося. Друзі завжди цікавляться: що у нас? А я бажаю, щоб вони якомога скоріше мали змогу жити в Україні, в рідній оселі, щоб припинилася війна!

В світі дуже багато щиросердних людей, і, як говорить моя мама: добрим людям добрі й зустрічаються.

На нашому шляху в евакуації траплялися лише чуйні, милосердні люди. Багато незнайомців стали рідними.

Дивлячись назад, на пройдений шлях, розумію, що він був нелегким, але зробив мене тим, ким я є сьогодні…

На жаль, війна ще не скінчилась, але тільки тримаючись разом, тільки допомагаючи один одному, ми зможемо подолати всі негаразди й труднощі!