Ми мешкаємо в селі Юріївка Миколаївській області. В період окупації нікуди не виїжджали. У нас окупація длилася практично з самого початку війни до 11 листопада. 

Мені 70.  Я колишній військовий, три скликання працював головою сільради. В окупації прийшлося волонтерити, допомагати людям із самими проблемними питаннями: це харчування, вода і інше. Все робив, щоб ці питання вирішити. Ми організували підвіз води, ще й генераторами качали, бо світла не було. Опікувався безпекою людей, тому що круглодобово лунали обстріли. 

Я був шокований, у моїх мозгах не поміщалося, що росія може піти на Україну. Ми ж практично одним народом були, в Афганістані разом воювали. На сьогоднішній день я не спілкуюся з колишніми своїми друзями, які мешкають в Росії.

В окупації обходи орків були дуже часті. Заходили в хати озброєні, кругом шниряли. Через мою колишню держпосаду від мене намагались дізнатись, де проживають ті, хто воював на сході, в територіальній обороні. Зрозуміло, що від мене вони нічого не добилися. 

Практично всі мешканці села зазнавали втручань російських військових, таких рейдів було близько десятка.

Росіяни втікли дуже швидко. Я тоді якраз був із жінкою у Снігурівці. Було незрозуміло, чому так тихо і не стало блокпостів. І тут на майдан в центр Снігурівки заїхали наші бійці на серйозних машинах, повісили прапор. Нарешті люди раділи, що звільнили Снігурівщину від Росії.

Прогнозувати, коли закінчиться війна, дуже складно. Мрію, щоб люди, які переїжджали, повернулися. Щоб робота з'явилася, тому що навіть в мирний час, на жаль, багато наших співвітчизників працювали за кордоном, щоб якось сім'ю прокормити. На жаль, хоч у нас найбагатіша країна в Європі, а жили ми не так, як хотілося, тому що корупція безбожна і безнаказаність. А безнаказаність порождає бандитизм.