Олена Василівна з чоловіком пережили вдома окупацію, обстріли села, і навіть мало не підірвались на міні

Живу в селі Нововасилівка на Миколаївщині. Всю окупацію просиділа тут, нікуди не виїжджала. Було тяжко. Двох рідних загубила. Важко було дивитись на це все. Руські поставили ростяжку, а ми з чоловіком наїхали на неї, тому що не було нічого ні світла, ні дров. Проскочили. Важко було. Інфаркт в чоловіка стався трішки. Було сильно важко. Дітей повідправляли.

Ми живемо на краю села, тож побачили, як почали вже колони йти. Було страшно. Ми тоді їх рахували, то 90 танків їхало. Як згадаю, то сльози котяться. Це пережити неможливо було. Сиділи, як миші в кутку. І діти мої тут тоже були. Було жуть як страшно, коли вони зайшли.

Росіяни приходили провіряти хати. То було страшно. Вони-то так не лізли нахально. Заходили та перевіряли, щоб не палили багаття, документи перевіряли і все остальне. 

Один раз тільки приїхали й побачили, що в мене живності багато, і сказали: «Дай качку, і все». Але ми гроші дали. Мусили винести та тихенько дати, щоб тільки не застрелили, тому що вони такі страшні були що ні побалакать - ніде нічого. 

Зараз трішки наладилось, але і то трішки страшнувато. Але приспособляємось. Жутко. Не хотілось ні мені такого бачити, ні щоб діти це бачили. Натерпілись наплакалась. Як ракета на городі вибухнула, теж було страшно. Хата така старенька - то і рами повідходили, і дах - все там поламалось. Але що ж зробиш. Терпіли.

Важко з медикаментами. Аптеки в нас немає, виплат нам немає ніяких. Що чоловік, що я - без роботи. Оце будуть лікарі - то будемо просити, щоб щось дали. А так - нам хлопці допомагають, хлібом забезпечують. То я трішки допомагаю хлопцям військовим. Не можу без діла сидіти. Треба всім і всюди допомагати. Вже хочеться миру, щоб все це завершилось. 

Приємно було, як зайшли наші. Ми плакали, раділи. І зараз памятаю, як вони зайшли. Ми всі такі раді були безмежно, що нас звільнили. Всі радувались, і внуки раділи.

Я вже рік дитину меншу не бачила з онуками. Не було ні зв'язку, нічого. Сильно переживала. Тяжко було не бачитись з рідними, не чути. Ще й затопило нас. Дякуємо всім, хто нам допомагав. Головне, що вижили. Тепер намагаємось далі жити.