Мені 71 рік, я з Оріхівського району. Наше село окуповане. Живу в гуртожитку. Вдома немає нічого, все погоріло. У мене була трикімнатна квартира. У доньки четверо діток. Їхній дім теж згорів. Нічого хорошого немає. 

Я у Запоріжжі, працювала доглядальницею. Приїхала сюди 22 лютого, а 24 числа почалася війна. Я додому так і не повернулася. У мене всі документи, крім паспорта, залишилися у квартирі. І я вже повернутися не могла, тому що село було окуповане. 

Люди вибиралися як могли. Хтось - вночі, хтось - через поля, когось випускали. Діти мої в підвалі жили в селі. Лютий надворі, а донька з маленькими в підвалі сиділа. А потім вони також виїхали до Запоріжжя, бо неможливо було жити там далі. У гуртожитку все є. Звичайно, пенсії малі, не вистачає. За кімнату потрібно заплатити, комунальні сплатити, а живемо вже - як вийде.

Вся ця обстановка шокує. Уже вік поважний, а я залишилася без нічого, безхатьком. Ми тут живемо як злидарі. 

А ще в мене внучка від червоного вовчака. Це мене дуже підкосило. Мало що війна, ще й таке горе в нашій сім’ї сталося. Усе пригнічує. Дуже важко це все пережити.

Вчора біля нас бахнуло. Я наковталася таблеток – і все. Але ж воно щодня десь бахкає. Весь час у думках. Що далі буде? Як далі жити? Немає ні в дітей житла, ні в мене.