Кирієнко Карина, 17 років, 11 клас, Новопетрівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Козілецька Олена Сергіївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Зізнаюся, мені хотілося побачити війну. Усі ті героїчні історії про ветеранів у Другій світовій, пригодницькі фільми про перемогу, проявлену сміливість, безстрашність... Я уявляла, що якби була підлітком у сорокових, то точно стала б підпільницею чи медсестрою…

Ранок двадцять четвертого лютого в нас почався звичайно… Аж поки моя сестра, яка мешкає в Києві, у паніці не почала нам надсилати багато різної інформації з приводу того, що розпочалося повномасштабне вторгнення Росії на територію України. Я побачила сльози на очах в мами, я відчула страх у різких словах батька: «Потрібно заправити машину та купити найнеобхідніше».

Тим часом я зі своїм молодшим братом почала збирати документи та речі першої необхідності в наші шкільні портфелі. Після цього почала готувати сніданок на 13 осіб (до нас приїхала сестра зі своєю сім’єю та родичі, які знаходились у небезпеці в Києві). Ми довго чекали, поки вони приїдуть, затори на дорогах були неймовірні, переживали, щоб з ними нічого не сталось. Чекали більше трьох годин (тоді як у мирний час зі столиці до Нових Петрівець їхати 15 хвилин). Доїхали вони без пригод, на щастя, і ми сіли за стіл снідати. Але й крихти ніхто не взяв. Сиділи недовго... над будинками почали літати вертольоти, нам усім було дуже страшно. Ми швидко сіли в машини, закинули все необхідне і поїхали ховатися у підвал місцевої церкви.

Перші дні були дуже важкими. Було багато людей з маленькими дітками, людей похилого віку, за якими потрібно було доглядати, тому що вони тяжко переживали кожну новину. Цілими днями вони плакали, ми, молодші, хоч нам було теж страшно, їх заспокоювали. Ми не знали, що відбувається на вулиці, іноді навіть не розуміли: день чи ніч. Через два тижні в підвалі захворіла наша маленька дівчинка, моя дворічна племінниця. Ліків не було, як не було можливості кудись поїхати і їх купити. Було складно, але ми впорались. А через місяць дізналися, що моїй мамі необхідно робити операцію. Ми були у відчаї, тому що розуміли, що зараз ніхто не може цього зробити (в лікарнях багато поранених як військових, так і цивільних, у яких більш серйозні захворювання). Та ми пройшли і через ці складнощі.

Два місяці в підвалі. Усі подружились, з кожним днем людей ставало все менше. Хтось їхав за кордон, комусь просто набридло сидіти в укритті.

Десь у квітні, коли нібито менше стало чути вибухи, я з татом вирішила піти додому, щоб нормально виспатися у своєму ліжку. Але то була нелегка ніч. На сусідній вулиці пролунало три вибухи, і з кожним наступним здавалося, що все ближче й ближче до нашого будинку. Я злякалась, у мене була істерика. Тато майже годину намагався заспокоїти. Ми знову повернулися до стін підвалу. Приблизно через два тижні наша родина (13 чоловік) почала більш-менш спати вдома. Всі були на нервах, було дуже багато сварок, але разом ми все це пережили, підтримуючи один одного.

За час війни я переосмислила своє життя, стала більше цінувати кожну мить у сімейному колі. Протягом усього часу ми читали багато новин. Маріуполь, Буча, Ірпінь… інші гарячі точки в Україні... Це жах, це біль кожного українця. І мій теж. Я не знала, що війна - це стільки руйнувань, смертей, крові. Наше село не так сильно постраждало, як, наприклад, Гута-Межигірська, яка всього лише за кілька кілометрів від нас, і це лише щасливий випадок. Мені дуже шкода всіх, хто втратив домівку, родину, хто пережив катування, знущання над собою та своїм тілом.

Тепер я знаю, що таке війна… Я не хочу війни! Як і всі, вірю в нашу армію і сподіваюся, що найближчим часом ми все-таки здолаємо ворога, і наша Україна буде процвітати під мирним небом.