Синякін Данііл, 14 років, учень 9-го класу Новогригорівської гімназії-філії Межівського ліцею №1 Межівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Жефарська Юлія Юріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

У мене не було поганих передчуттів — навіть примудрився проспати того ранку. Незадоволений тяжкими буднями навчання, я збирався на онлайн-урок.

Бурмотів під носа, обурювався - так не хотілось вчитися. Я жив мирним життям у мирній країні, в той час, коли по Україні лунали вибухи, а на кордонах точились криваві бої.  Добре пам'ятаю мамині схвильовані очі, які розгублено дивились на мене і моїх трьох братів: “Війна…”. Той погляд закарбувався в моїй пам'яті назавжди. Мене гризли безліч питань: “За що? Може, я досі сплю?”

Перші дні після 24 лютого ми всі були напоготові: вітчим залив бензину в автомобіль до повного, мама зібрала речі. Ми мали в будь-який момент сісти в машину і тікати. Готові залишити свій дім, аби не побачити зблизька той "русскій мір". Пам'ятаю картаті сумки, які стояли в коридорі: в них були зібрані найнеобхідніші речі і все наше життя. В погребі уже знайшов місце обігрівач, на полицях стояли бутлі з водою та контейнери з їжею. Про всяк випадок.

Вперше почувши рев літаків, які проносились на наднизькій висоті над нашим подвір'ям, я дуже злякався. Тіло не піддавалось розуму, я присів, закрившись долонями, закляк у пекельному бажанні захиститись. Найменший братик Ромчик, якому недавно виповнився рочок, закричав у розпачі, а Михась та Іван у непереборному страху залізли під лаву. Зараз ми радіємо, коли бачимо наші літачки, але ще більше, коли вони повертаються з Донбасу. Мій п'ятирічний брат Іванко хоче стати військовим льотчиком, а Ромчик радісно тицяє пальчиком в небо, промовляючи одне з перших слів: "Тацьок", - "літачок".

Молодшим ми спочатку нічого не розповідали про війну, наче її і не було.

Аж поки Іванко не задав несподіване питання: "А росіяни нас переможуть?". В його сірих оченятах було скільки болю і надії, наче йому не п'ять, цілих п'ятдесят... І тоді ми з мамою і вітчимом наперебій почали розказувати, що наша армія непереможна, бо ми воюємо за рідну землю, за існування українців і нашої держави, що наші військові - це хоробрі і кмітливі козаки, які нічого не бояться і не зупиняються. Україна — непереможна держава, а її міць полягає в людях, які тут живуть. Це був момент, коли стало зрозуміло: оця малеча - наше майбутнє, вони повинні знати все про ворога і нашу державу.

Треба плекати патріотизм з пелюшок. Бо… якщо зараз ми не переможемо, то воювати прийдеться їм? Тепер зрозуміло, чому, попри радісні новини з фронту, мама так щемливо і з болем у очах дивиться на нас, чотирьох її синів. Тепер я побачив те, що бачить вона - страх за майбутнє своїх дітей. Я вже дорослий, мені скоро буде п'ятнадцять, тому я заспокоюю рідних, як можу: гарно навчаюсь, займаюсь спортом, допомагаю по господарству, граюсь з малечею, влаштовую приємні сюрпризи для мами.

Мені пощастило двічі: я залишився в своєму домі і ніколи не бачив вибухів ракет і снарядів.

Хоча чую їх щодня, можу навіть розрізнити на слух, де спрацювала ППО, а де відголос "градів". Мій тато захищає мене і мою країну на фронті. Я боюсь, що він загине. Але не зізнаюсь про це батькові, краще, підтримаю та порадую.

Українці щодня виборюють право на існування - кожен на своєму фронті. Ми маємо пам'ятати загиблих, шанувати живих, працювати на благо України. Я ніколи не пробачу окупантам тисячі життів українців із Маріуполя, Волновахи, Нікополя, Харкова, Бучі, Ізюму, Дніпра, Запоріжжя і багатьох інших українських міст і сіл.

Дякую Богу, що народився в своєму маленькому селі на Дніпропетровщині. Молюсь за воїнів ЗСУ, бо вони спинили окупантів за 80 кілометрів від мого дому. Хочу вчитися в своїй маленькій школі, зі своїми друзями і вчителями. Боже, я більше не буду нарікати на уроки… Тільки хай в моїй Україні настане мир.