Я жила звичайним життям: працювала, потім пішла на пенсію. Здавалося, все йде своєю чергою. Але потім почалася війна. Спокою не стало, почалися обстріли. Донеччину руйнували, зникло світло, вода і газ — все, що було потрібне для життя. Росіяни заходили все глибше і глибше.

Я довго думала, а потім зрозуміла, що треба їхати. Мене вивезли в Дніпро, де я трохи прийшла до тями. Потім я поїхала до племінниці. В мене була лише одна сумка з речами.

Чоловік залишався вдома. Йому допомагали наші військові їжею та дровами. Потім чоловік теж виїхав через Краматорськ. Тоді вже не було селища, всі будинки були зруйновані.

Я дуже хочу додому. Зараз живу в Одесі. Щодня мрію, щоб ця війна закінчилась, і щоб ми змогли повернутися до нормального життя.