Олександру довелось виживати під касетними снарядами і авіабомбами. Та найстрашніше було, коли рашисти з танків розстрілювали кожен будинок

З 25 лютого в нас не було світла, бо російські загарбники знищили підстанцію, яка живила завод Ілліча та наш мікрорайон. В цей же час у нас почалися перебої з водою і практично пропало опалення. 

Перший обстріл нашого мікрорайону був здійснений 27 лютого, коли полетіли літаки і почали бомбити завод Ілліча. Некерована ракета впала за домом, біля гаражів. На другий день на магазин «АТБ» впала частина ракети «Точки У»,  там вже потім впала і сама ракета.

Страшний був перший обстріл нашого мікрорайону з «Градів», коли люди готували їжу, і по нам прилетіли касети. 

Я на власні очі побачив, як двох жінок і одного українського військового на місці розірвало на шматки.  

Саме страшне було з 5 по 8 березня, коли йшли танкові атаки. Танки стояли і розстрілювали наш мікрорайон - всі будинки обстрілювали осколочно-фугасними снарядами. Це продовжувалось кожен день. Ми навіть знали, коли вони йдуть на перерву. 

Люди були дуже згуртовані, тому що розуміли, що тільки так ми зможемо вижити. Я пам'ятаю, як я збирав сніг, топив з нього воду. У нас була черга, хто брав зливову воду. Зливали воду звідкіля тільки могли. 

Пару разів ми ходили до криниці, але потім по ній почали сильно палити із мінометів, і там дуже багато людей загинули. Тоді ми перестали туди ходити. 

15 березня ввечері почали літати літаки, а 16 березня біля нашого дому вирили яму. В цю яму попали дві великі авіабомби, котрі там розірвалися, зате всі люди залишилися живі. Повибивало дуже багато скла. Коли я виїжджав 21 березня, я побачив, як ці бомби впали на другий мікрорайон. Біля нас був «пентагон» - дім буквою Г - там з дев'ятого по другий поверх нічого не стало. 

В моєму домі  були українські хлопці з морської бригади. У нас була якась їжа, і ми давали їм. А вони нам приносили хворост, на якому ми готували їжу, вони привозили і воду. Виїжджав я 21 березня, тому що лейтенант Андрій попередив про загрозу. Хочу, щоб всі ці хлопці якомога скоріше повернулися додому. 

Я взяв доньку, сусідів і виїхав. Ми дуже довго блукали, тому що було дуже багато доріг перекритих. Усі ми виїжджали на Меленкине. Я приїхав в 11школу в Бердянську. Пам'ятаю, там гарний директор був: він нам давав воду, кормив усіх людей, ми спали там. Переночували, а зранку виїхали. 

Зв'язок у нас пропав 4 березня. В цей день я дізнався, що  мою онкохвору жінку обкололи і вивезли до  Львова. А що було з нею далі - я не знаю. І тільки коли під'їхав до Мангуша, зміг включити телефон і набрати свою дружину.

Я спочатку теж виїхав до Львова. Там наш фонд разом з німецьким лікують усіх онкохворих безкоштовно. Поки жінка не пройшла променеву терапію, ми були там. Потім я прийняв запрошення і поїхав в місто Кам'янське, в структуру Метінвеста, почав працювати тут. Дружина і донька поруч зі мною, ми в місті Дніпро. Кожного дня я їжджу на роботу в місто Кам'янське.

Хочу, бачити в майбутньому місто Маріуполь українським. Моя мрія зараз – приїхати, відновити все заново і побачити знову гарне місто Маріуполь в каштанах.