Ключова Майя Олександрівна, вчитель Новодонецького опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Новодонецької селищної ради Донецької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

2022. Не можу повірити!! Внутрішній спротив. Заперечення. Страх. Прийняття. Останній тиждень лютого і березень як у тумані. Телефон постійно в полі зору. Дзвінки. Безкінечні дзвінки. Рідним. Друзям. Знайомим. Короткі розмови. Бо – сльози. Живі? Добре. Відпускає. Поганий сон. Миттєва реакція на будь-які звуки. Особливо вночі. Початок квітня. Школа перейшла на дистанцію.

Навколо паніка. Зникають продукти. Зачинаються магазини, поштові відділення. Масово виїжджають люди. Вулиці порожні. Навіть удень.

Вагання. Постійні роздуми. Що робити? Їхати? Залишатися? Ми ще пам’ятаємо 2014. Пам’ятаємо Донецьк, Краматорськ, Слов’янськ. Піски. Донецький аеропорт. Кіборги.

Все це ось тут. Поруч. Всього за 80-100 кілометрів. Невідомість.

Страшні новини. Київщина. Буча. Гостомель. Ірпінь. Харківщина. Ізюм. Донеччина. Маріуполь. Оленівка. Південь. Херсон. Миколаїв. Запоріжжя. Хортиця. Крим. Зміїний. Безкінечні смерті. Без вісти. Чорний липкий страх. Телефон не відповідає.

Немає світла? Немає зв’язку? Немає в живих?? Думки розлітаються. Важко зосередитися. Діти на уроках тихі. Це лякає. Їхні очі сповнені страху. Невідомість.

Сумніви. Умовляння. Рішення. Їдемо. Важкі збори. Сльози. Чи вернемось? Розпач. Біль. Тривога. Поїхали. Через Покровськ. Того ж дня – обстріл залізничного вокзалу Краматорська. Мали їхати там. Передумали. Шок. Істерика. Квітень і все літо на Полтавщині. Уроки не схожі не уроки.

Які оцінки? Які журнали?? Хоч би вижити. Частина учнів за кордоном. Дехто з друзів теж. Зв’язку часто немає. Телефон вріс у руку. Навіть вночі. Друзі на фронті. Чекаєш щодня на «+». Або хоч «в мережі». Сну немає. Прильоти. Ракети. Дрони. Жахливі новини. Невідомість.

Осінь. Вагання. Сумніви. Повертаємось. Рідна Донеччина! Фронт ще далеко. Але тепер частіше чути вибухи. Більше техніки. На вулицях селища військові. Цивільних мало. Люди повертаються. Життя триває. Почали новий навчальний рік. Дистанція. Хочеться зайти до класу. Бачити дитячі очі. Але – монітори. Відстань. Все той же страх.

Сон не повернувся. Тривога зростає. Новини схожі на гойдалку. Наступ – відійшли. Відбили – втратили. Отримали – знищено. Зрада – перемога. Утома. Шалена утома. Апатія.

Розуміння, що треба робити. Але сил нема. Донати. Волонтерство. Плетіння сіток. Незабаром зима. Невідомість.

2023. Вдома. Робота. Емоційні гойдалки. Нормальний сон – явище з далекого минулого. Телевізор вимкнений. Усі новини в Телеграмі.

Нові додатки. Мапа тривог. Сповіщення про тривогу. Страшний звук, коли одночасно в декількох людей вмикається «Увага! Повітряна тривога! Пройдіть в укриття!». Сирени. Постійні сирени. Рух техніки. Піксель та мультикам стали звичними. На слух визначаєш – приліт чи вихід. Замість нових суконь шукаєш берці братові та його побратимам. Донати. Дзвінки.

Усі проблеми відійшли на другий план. На першому фронт. Він зовсім поруч. Діти звикли до сирен. Не реагують. Дорослі ховають страх. Але він вилізає назовні в нервових рухах. У стривоженому погляді. У колах під очима від безсоння.

Кінець навчального року. Знову без випускного. Діти думають про університети. А батьки – як вижити. Підприємства майже не працюють. Частина помешкань порожні. В інших живуть переселенці. Біженці з Бахмута. З Авдіївки. З Ізюма. В їхніх очах страшний біль.

Багатьом вже нема куди повертатися. Відчай. Невідомість.

2024. Сон короткий. Уривками. Прислухаєшся до найменшого звуку. Кількість небесних Воїнів зростає щохвилини. З них багато знайомих. Стрес став постійним. Без телефону почуваєшся погано. А раптом комусь ти потрібен зараз? Війна відсіяла зайвих людей. Серед них друзі й навіть рідні.

Натомість з’явилися чужі, які стали рідними. Ще один рік війни. Скільки їх буде?

Знову виїхали з Донеччини. Відчай. Жахлива прірва в душі. Фронт рухається шаленими темпами. Знайомі міста стали «привидами». Бахмут. Мирноград. Костянтинівка. Скільки ще?? Невідомість.

Щовечора засинаєш з надією прокинутися. Щоранку з полегшенням видихаєш – дякую ЗСУ, що живі. Як витримати? Скільки ще витримувати? Як допомогти тим, кому ще страшніше? Допоки?? Питань мільйон. Відповідей нема.

НЕВІДОМІСТЬ…