На початку війни, звичайно, ми були дуже збентежені, але тоді ще сподівалися на те, що буде не так страшно, що все буде добре. А коли далі ставало все гірше, то прийшлося тікати в підвал. Але треба було не в підвал бігти, а відразу з міста. 

Те, що ми пережили в підвалах, жахливо. Сиділи там голодні та замерзлі. Не можна було навіть вийти з того підвалу. І жодної інформації нам там ніхто не давав. На вулицю я виходила і бачила, як розбомбили магазин. А коли ми виїжджали, то вже всі будинки були розбомблені, згорілі. 

Ми не знали, куди їхати. Виїхали через центр, а там не було проїзду. По нашій машині почали стріляти, і ми розвернулися назад. 

Проїжджали пости. Слава Богу, колони організовано добралися до Бердянська, до Токмака, а звідти вже пішли на Василівку. Там стояли ніч, поки наші не прийшли. Військові супроводжували нашу колону. Словом, дуже важко і жахливо було. 

Дякую центру ЯМаріуполь, який дуже допомагає продуктами. Але ж нам треба за житло заплатити, воно дуже дороге. Одежу треба якусь купити. А скільком людям, які працювали в металургії, на шахтах, тепер потрібне лікування! У більшості від нервів піднявся рівень цукру. Люди сильний стрес отримали, їм дуже тяжко. 

За що знищили наше місто? Був красивий, відновлений, квітучий Маріуполь – його повністю зруйнували. Ми всі залишилися безхатьками. Вернутися в наше рідне місто, поки там не буде України, ми не зможемо. Дуже хочу, щоб швидше закінчилася війна, щоб настала наша перемога і щоб було все добре у всіх людей. Щоб війна не пішла далі.