Барляк Мілана, ОЗО "Полянський ЗЗСО І-ІІІ ступенів – ЗДО"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Піц Людмила Миколаївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Тисяча днів. Це більше, ніж два з половиною роки, але водночас здається вічністю, яка змінила моє життя і сприйняття світу. Війна прийшла зненацька, зламавши всі плани, і змусила подивитися на реальність іншими очима. Тепер кожен день має інший зміст, а кожне рішення — інше значення.

Мій шлях за ці 1000 днів став не лише дорогою болю і втрат, але й часом особистого зростання, переосмислення життя, а також становлення нових цінностей.

У перші дні війни все виглядало, як страшний сон. Здавалося, що це ось-ось закінчиться, що це неможливо в XXI столітті. Проте реальність швидко прокинула мене з цього сну. Перші вибухи, новини про руйнування, життя під постійними сиренами — все це стало новою нормою. З'явилося відчуття страху за себе і близьких.

Постійна тривога проникала у всі сфери життя: і в спілкування з друзями, і в роботу, і в побут.

Але разом із тривогою прийшло й розуміння, що потрібно діяти. Перший важливий крок на моєму шляху — це рішення не піддаватися страху. Війна навчила мене цінувати кожен день і кожну можливість допомогти. У ці дні я відчула, як важливо бути частиною спільноти, як важливо підтримувати один одного. Я побачила, що навіть у найтемніші часи люди здатні на великі вчинки — волонтери, військові, медики, прості громадяни стали справжніми героями.

Моє особисте долучення до цього процесу стало справжньою терапією. Я почала допомагати волонтерським організаціям, організувала у закладі, де навчаюся, волонтерський рух «Допомога ЗСУ».

Писала листи солдатам на передову, за це отримала від них подарунок — шеврон та прапор із їхніми підписами. Ця діяльність та зворотний зв’язок наповнювали мене вірою в те, що спільними зусиллями ми можемо подолати навіть найважчі виклики. Кожен внесок — маленький крок до великої мети. Так я зрозуміла, що головне — не зупинятися, не втрачати надії і сили.

Однак найбільшим викликом став психологічний аспект війни.

Страх і розпач часто прагнули захопити контроль. Здавалося, що після кожної сумної новини, кожної трагедії моя внутрішня стійкість ослаблюється. Але тут важливо було знайти внутрішню точку опори — підтримку в сім’ї, друзях, у дрібницях, які дають радість. Вчитися радіти маленьким перемогам, навіть якщо вони здавалися незначними.

За ці 1000 днів я також навчилася краще розуміти себе. Війна змусила мене поставити багато запитань: чого я хочу від життя? Які мої справжні цінності? Що є для мене найважливішим? Я зрозуміла, що матеріальне втрачає сенс у часи, коли під загрозою стоять людські життя. Натомість головними стають любов, дружба, людяність і солідарність.

Окрім цього, я зрозуміла, наскільки важливі внутрішні ресурси, які ми часто не помічаємо в буденності.

Стійкість, терпіння, вміння знаходити сили у собі — ці якості, що розвинулися в мені за ці дні, стали справжніми супутниками на моєму шляху. З кожним днем я відчувала, як стаю сильнішою і як вчусь триматися навіть тоді, коли здається, що вже немає сил.

Ця війна навчила мене ще й цінувати час. Кожен день, кожна година — це можливість жити, діяти, змінювати щось на краще.

Я навчилася бути вдячною за найпростіші речі: за тихий ранок без вибухів, за чашку гарячої кави, за усмішку близької людини. Те, що раніше здавалося звичайним, тепер стало розкішшю, яку я навчилася по-справжньому цінувати.

1000 днів війни — це мій шлях. Шлях боротьби, випробувань, змін і зростання.

І хоча він був важким і болісним, я вірю, що саме ці випробування зробили мене сильнішою. Вони показали, що, попри всі труднощі, можна залишатися людиною, можна допомагати іншим, можна продовжувати мріяти і вірити у краще. Мій шлях триває, і я знаю, що разом ми зможемо здолати будь-які перешкоди на цьому шляху до перемоги.