З першого дня чоловік пішов боронити нашу землю. Ми з сином в березні змушені були покинути свою домівку, бо було дуже лячно, всі сусіди розʼїхалися і ми залишилися одні. У березні рушили евакуаційним потягом до Західної України. Перед посадкою були прильоти ракет біля залізничного вокзалу, тому ще більший страх нас охопив. Ми направилися до моєї сестри в Йорданію. Дуже важка дорога тривала 3 доби. І ще більше хвилювання за чоловіка, який перевівся в розвідку, став бойовим медиком! Ми пишалися, хвилювалися, не спали, тижнями чекали дзвінка або сповіщення... Все це здавалося страшним сном, хотілося прокинутися і жити далі, працювати, бути усім поруч. Але ми ще навіть і подумати не могли, що чекає нас попереду…
Повернувшись в Україну в жовтні, я була найщасливішою людиною на землі. 7 жовтня ми повернулися і з нетерпінням чекали на зустріч, на відпустку нашого коханого татуся. Готували подарунки, розгрібали речі, які привезли для мирного життя, для Юри, саме так звали нашого Героя. Але саме 7 жовтня його серце перестало битися від ворожого обстрілу тяжкої артилерії… У листопаді у нас була б річниця весілля 8 років і ми планували обвінчатися. Важчим за такий вирок долі вже й нічого бути не може…
Я повідомила сину про загибель тата. І він був присутній на похороні. Втрата коханої людини, гарного чоловіка, дбайливого господаря і найкращого татуся – найболючіше.
