Війна застала нас зненацька, як і багато інших українських сімей. Почалися нескінченні тривоги та біг до підвалу нашого дому разом з двома дітьми. Той день коли російські війська зайшли до нашого міста, я запам'ятаю на все життя. Дуже швидко зібралися з дітьми та побігли до найближчого укриття. Серце вискакувало з грудей, в роті пересохло, нічого не могла сказати. Потім у березні, коли російські війська зайшли на атомну станцію, ночували з сім'єю в підвалі на дерев'яних дошках.

Попри весь цей жах, я з чоловіком намагались не нервувати, щоб цей стан не передався дітям. Перше вересня для моїх дітей пройшло під обстрілами. Молодша донька мала піти до першого класу. Я та діти вперше побачили військовий вертоліт з балкону. Другого вересня 2022 року я з дітьми нарешті виїхала з окупації. Вже другий рік проживаємо окремо від рідних та чоловіка. Чекаємо на Перемогу та повернення до рідного міста.

Страшно бачити, як руські гуляють по моєму рідному місту з автоматами, як у себе вдома.        На щастя, нам всього вистачало. Чоловік вистоював величезні черги за продуктами, поки я була з дітьми дома.  Діти знаходились близько від прильоту бомби.