«Усе торохтить, і скло полетіло в спальні. Я швидко у ванну»

Розриви снарядів застали Світлану Анатоліївну в квартирі. Вона ледь встигла сховатися від осколків. Потім були довгі дні в підвалах, походи за водою під обстрілами й довгоочікувана допомога.

Коли почали стріляти й літаки літати, ми зрозуміли, що війна. Одного разу почали стріляти по нашому будинку, а я саме була у квартирі. Будинок майже розбили, вікна вилетіли з південного боку. Я збиралася виходити з квартири до криниці по воду. І з під’їзду повернулася додому. Тільки зайшла – усе торохтить, і скло полетіло в спальні. Я швидко у ванну!

І в підвалах посиділи, звичайно, коли сильні обстріли були. А коли вони стихали (у них ніби режим був, чи що?), ми приходили додому о 9, 10, іноді о 12 годині ночі, зважаючи на обстановку. Я навіть один раз спала там. Мені щось так страшно було, і я там залишилася.

Взагалі, намагалися ввечері додому йти, хоч би грубку розтопити, адже в нас немає газу, ми вугіллям топимо. У нас була піч-буржуєчка, ми на ній готували. До копанки ходили під обстрілами по воду.

У 2015 році дали воду, підключили світло. І самі мешканці робили щось своїми силами. Потім усе начебто нормалізувалося, хоча іноді пострілюють.