«Бігти в підвал не було сенсу, сиділи у квартирах»

Олена народилася в невеликому селищі Луганської області, тут же знайшла сімейне щастя й виховувала дітей, поки по вулицях не почали летіти снаряди. Коли дочка-медсестра двічі потрапила під обстріл, попросила дітей відвезти онуків, щоб зберегти їхні життя. Сама залишилася в родовому гнізді.

Я народилася і виросла в Новотошківському, тут же вийшла заміж і виховувала двох доньок. У нас було нормальне життя, робота. А як почалася війна, усе втратили: і роботу, і дітей, адже вони з онуками на руках виїхали із селища.

Коли почали бомбити, ми були у квартирі. У нас у будинку немає підвалу, тому залишалися на місці. У під’їзді й біля будинку купа уламків, у сусідні будинки бігти в підвал не було сенсу, сиділи у квартирі. У нас осколками снарядів побило дах і вікна, але вже все відновили.

У нас тоді ні світла, ні води не було, ходили під бомбардуванням, під обстрілами набирали воду в криничці на свій страх і ризик. А що робити?

Фінансовий стан дуже похитнувся. Я ніде не працюю, тому що роботи немає, виїхати звідси можливості немає, і пенсію ще не отримую. У безпеці себе теж не відчуваю. Ось недавно стояла біля під’їзду з декількома жінками, і просто над головою почали кулі свистіти.

Хочеться, щоб закінчилося все. У нас у селищі немає громадського транспорту, нічим навіть виїхати. Аптека раніше забезпечувалася нормально, а останнім часом дуже погано. Щоб виїхати кудись за ліками, потрібно найняти машину. Ми нікому не потрібні, просто кинуті напризволяще люди.

Я хочу, щоб швидше все закінчилося. Не кажу, що налагодиться життя, прекрасно все буде, але хоча б цей кошмар припиниться.