Мене звати Надія Миколаївна. В ніч з 12 на 13 березня 2022 року село було під обстрілом ворожої артилерії.  Вранці ми евакуювалися,  взявши з собою тільки документи. 

Спочатку ми були на Тернопільщині. У лютому 2023 не стало батька. Родина (дітям на той час 11 років і 1 рік) залишились без голови. У березні 2023 переїхали до Миколаєва. Наш будинок в селі пошкоджено, потребує ремонту. У єВідновленні відмовлено, бо місцева влада не вносить у Державний реєстр пошкодженого майна. Тому поки робимо ремонт своїми силами. Школа зруйнована, дитина перебуває на онлайн-навчанні.

В перший день війни ми були вдома. Я (мама) тільки повернулась з пологового будинку. Насолоджувались малюком, планували його хрещення. Зранку розбудив дзвінок – свекруха. З Херсонщини лунали звуки вибухів, була атака на Миколаїв,  але навіть коли ворог полем намагався прорватись до міста, то не віриться, що війна.

В школі пекли булочки й пиріжки, робили тушонки, збирали речі першим пораненим. Аж поки не почався масовий обстріл... Спочатку казали, що то грім. Але всю інформацію (правду) син дізнався з новин. Перебуваючи в підвалі, він нічого не їв, не спав. Його нудило.

Найстрашніше – це масовий обстріл села з 12 на 13 березня 2022 року, коли все село було охоплено вогнем, а земля (навіть в сховищі) здригалась від артилерії.  Також страшно було вперше після обстрілів, що тривали 9 місяців, поїхати додому й побачити на 70% зруйноване майно.

Я проходила курс психотерапії. Було важко усвідомити, що все нажите майно лишилося вдома. Лякали невідомість і страх. Тяжко пережили смерть чоловіка. Старший син сказав, що тепер він дорослий. Знову ж таки, не плакав, коли бачу я. Замикається у ванній кімнаті й там дає волю сльозам. Став трохи замкненим,  не заводить друзів.