Мене звати Анна. Ми вимушені були покинути свою домівку та жити по різним містам та селам, аби не чути постійно звуки вибухів.

В початок війни важко було повірити. Чоловіку, якій працює в поліції, подзвонили і сказали, що в нас бойова тревога, всі збираються, розпочалась війна. Жах і непорозуміння, що робити далі((( Діти зрозуміли все самі, коли почули вибухи, вони просто мовчали (

День, коли ми поїхали з місця, а чоловік залишився надалі проходити службу в місті, - був найстрашнішим. Багато сліз, розлука з батьками, біль за чоловіка, все це бачили діти. Щоб якось згладити це все, ми активно займалися спортом, працювали з психологом, багато гуляли. Діти пройшли складні переїзди і до сих пір постійно перебувають в складному емоційному стані, тому що їх батько продовжує нести службу на території Донецької області, присутній постійний страх за батька і бажання, щоб закінчилася війна(