Мене звати Олена Вікторівна. Ми були в окупації в Бучі, більшу половину. Виїхали 11 березня 2022 року. Бачили все те жахіття на власні очі. Діти бачили трупи, обгорілі будинки, автівки з трупами.

Ми жили в підвалі, а поряд в наших же квартирах жили окупанти своєю армією. Діти і ми з чоловіком зазнали серйозних психологічних травм, довго лікувалися та оговтувалися. У чоловіка великі проблеми зі здоровʼям почалися після нервового зриву. Зробили йому операцію на тазобедрених суглобах. Зараз в нього інвалідність. Збираємо гроші на протез. У нас був пошкоджений будинок, не придатний до проживання. Відремонтували за власні заощадження. 

В перший день ми як спустилися до підвалу з дітками, так там і залишилися. Були чути вибухи. Горів на очах аеропорт в Гостомелі. Ми той день були за 3 км від аеропорту в будинку. Бачили гвинтокрили, російських військових, які там були. Потім поїхали до Бучі в підвал багатоповерхівки в укриття, там і залишилися до 1 березня. 

Дитина все бачила, що в небі гвинтокрили військових окупантів летіли, запускали снаряди, ракети по аеропорту, а ми під цим жахіттям знаходилися і летіло все над нами. Ми самі не розуміли, що відбувається, лише бачили і плакали від страху.

Все відбулося так панічно і страшно, що діти самі почули від нас, що війна почалася. Заспокоювали як могли, тому і поїхали з свого будинку в укриття. Хотіли перечекати день і виїхати, але дізналися, що знайомих 25.02 вже розстріляли, і вже ми не ризикнули виїзджати з Бучі. 

Найстрашніші були всі дні. Але самий страшний за дітей і за себе - коли ми виїзджали через Дмитрівку, і проїзджали російські блокпости. Вони викидали людей з автівок, викидали їх речі, діти плакали і кричали на блокпостах при перевірках. У нас менший синочок просто мовчав від шоку цілу добу. Ми думали, що він мову загубив. 

Чоловік навіть на обліку у психолога стояв. Отримував більше року психо-препарати. Я була на консультаціях в деяких психологів, це і допомогло мені дуже. А потім працювала сама з дітками, бо в селі, де ми виїхали, психолога не було. Синочок проходив психотерапію місяць, вже як повернулися. Доця теж займалася з психологом. Ми просто перестали спати, поки не звернулися до психолога. Нам здавалося, що наше життя втратило сенс, від побаченого і від страху. 

Нам не було, куди їхати. І було таке, що ми ночували в машині, всі 6 чоловік, хто виїхав, ми і батьки мої. Ми харчувалися по дорозі як їхали на захід України. Потім в селі жили, потім в готелі. Медикаментів не було потрібних для здоровїя. Та і всього було дефіцит, бо ми як вийшли з підвала, так і поїхали. 

Хотілося б, щоб діти побачили ще щось прекрасне в цьому житті, після тої страшної окупації.