Я з Миколаївської області, з міста Снігурівка. Мені 56 років.

З першого дня війни було жахіття. У нас сильні обстріли були. Літаки нас бомбили - це словами не передати. Ми всю дорогу ховались: з 19 березня по 10 квітня були одні підвали.

Ліків не було, води не було, світла не стало відразу. Ну а продукти ще більш менш були,  атак нічого не було, я повернулася в листопаді в Снігурівку. То ще не було води. Світла, дали вже перед новим роком.

Шокувало, коли росіяни зайшли. Коли вони зайшли до нас в Снігурівку то перевіряли нас по декілька раз, щось шукали, постійно нишпорили по хатах, по квартирах. Були перевірки, а саме страшне  - коли були обстріли.

Коли без кінця були прильоти, квартири горіли, і в нашому районі було їх дуже багато тоді ми вирішили виїхати, ми в останній момент завдяки волонтерам ми виїхали.

В березні нас захопили орки, а у квітні я виїхала до Кривого Рогу, бо раніше туди виїхали діти і онуки. Поки була я в Кривому Рогу, дім постраждав. Розбите все, розграбоване - ну все, як під час війни. 

Найважче було проїхати до Баштанки, там вже було спокійніше, а то по дорозі могли і обстріляти, але ми нормально виїхали слава Богу.

Найприємніше - коли звільнили Снігурівку, це було десятого листопада.

Звісно, стреси у всіх. Онук зараз в Германії, не бачу його.

Скільки в дім ще вкладати потрібно, бо дім постраждав. Багато знайомих загинуло. Є знайомі, яким немає де жити, бо все розбите.

Жахливо - приїхати і побачити, що все, що наживав роками, розбите, сусідку вбило, та і зараз ми не дуже спокійно живемо: кожен день лягаю спати і не знаю, проснусь чи ні.

Мені, якби війна завтра закінчилася - це б була радість! Я думаю, що можливо, до літа вона закінчиться і наші переможуть.