Паршина Анастасія, 10-б клас, Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів 38

Вчитель, що надихнув на написання — Іванченко Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року став переломним моментом для України й для мене особисто. Це був звичайний ранок… Я, як і багато інших, прокинулася без будь-яких передчуттів.

Коли вийшла з кімнати, мама сказала, що сьогодні я не йду до школи. Я зраділа, адже ми мали писати три контрольні.

Проте радощі швидко змінилися на страх, коли мама повідомила, що оголошено воєнний стан в Україні. У той момент я не розуміла, що це означає, але відчула, що починається щось жахливе.

Перші дні війни пройшли в тривозі та невизначеності. Ми залишалися вдома, намагаючись зберегти хоч якусь безпеку. Через кілька днів батьки поїхали в магазин, щоб закупити їжу, адже треба було готуватися до невідомості. Місто було порожнє. Ніби вимерло.

Я пам’ятаю, як ми спускалися в підвал, коли чули тривожні звуки ззовні.

Уночі там було холодно, а моя уява малювала жахливі картини, і я засинала зі страхом.

Кожен крок по цим сходах ставав все важчим, адже я не знала, чи зможу знову піднятися.

4 березня, у день мого народження, я зрозуміла, що це перше свято, коли я не хочу подарунків. Моє бажання зводилося лише до одного — жити, вижити, дожити до наступного дня. Це стало моєю новою реальністю. Страшно було спостерігати за новинами, де показували жахи, які переживали інші люди, діти, тварин, сім'ї.

До цього кошмару я мріяла про університет у Харкові.

Це місто, яке славиться своєю багатою історією, культурою та академічними традиціями, притягувало мене з самого дитинства. Я уявляла себе серед студентів, які обговорюють цікаві теми, відвідують лекції та насолоджуються життям у великому місті. Внутрішня енергія Харкова та атмосфера навчання створювали в мені бажання стати частиною цієї спільноти.

Але тепер це здавалося далеким і недосяжним. І тут ми разом з батьками побачили страшні кадри про авіаудари по Харкову. Все, все, що ми бачили й полюбили, страждало від руйнувань.

Страждали люди, а також тварини відомого на всю Україну екопарку Фельдмана. Я плакала…

Зараз Харків переживає складні часи, опинившись в епіцентрі війни. Це місто, яке завжди було символом стійкості та сили, сьогодні стикається з численними викликами. Незважаючи на постійні обстріли та небезпеку, його мешканці демонструють неймовірну мужність, підтримуючи одне одного і намагаючись зберегти нормальне життя в умовах кризи.

Вже пройшло понад 2,5 роки, й іноді мені досі не віриться, що це сталося. Улітку я почала допомагати волонтерам, збираючи гуманітарну допомогу. Ця робота приносила мені відчуття, що я роблю щось корисне, що мої зусилля можуть допомогти тим, хто цього найбільше потребує.

Проте кожен раз, коли я чула вибухи чи звуки дронів, мене охоплювали панічні атаки.

Ці звуки стали частиною мого життя, як і для багатьох інших українців. Кожна ніч ставала випробуванням — звуки шахедів, вибухи та сирени переслідували усіх, не давали спокою.

Війна змінила моє сприйняття світу. Я стала свідком того, як діти втрачають батьків, як сім’ї втрачають свої домівки. Це не тільки фізичні втрати, але й емоційні. Ми, молоде покоління, втрачаємо свою юність, свою безтурботність, наше право на щасливе дитинство. Я часто думаю про те, як багато мрій зруйновано. Проте, незважаючи на всі труднощі, я намагаюся вірити в те, що ми зможемо відбудувати країну, що зможемо повернутися до нормального життя.

Мій шлях за ці 1000 днів війни — це шлях болю, втрат і надії. Ми вчимося цінувати те, що маємо і, на жаль, живемо одним днем.

Важливо пам’ятати, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло в підтримці друзів, у спільних зусиллях, у маленьких перемогах.

Ми бачимо приклади наших надзвичайно сміливих і героїчних воїнів, які захищають нашу державу. Ми бачим волонтерів і активістів, які щодня допомагають всім, хто цього потребує.

Всі віримо, що ми не тільки відновимо нашу країну, а й станемо ще сильнішими. Наша історія — це історія виживання, гідності та єдності нашого багатостраждального українського народу.

Тепер ми знаємо, що значить вираз — мирне небо над головою. Це найцінніше, що може мати людина на Землі.

Перемоги Всім нам! Якнайшвидої!