Петренко Анастасія, 10-б клас, Печерський ліцей № 75

Вчитель, що надихнув на написання — Чучук Ірина Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

СВІТАНОК У КИЄВІ

Дитячі руки знов тремтять від страху,

Собака, кіт, тут поруч в ванні всі,

А мама на підлозі з телефоном,

Ховає свої сльози на щоці.
 

Трясеться стеля, вибухи десь поруч,

Під ковдрою тихенько виє пес.

Все буде добре: ППО працює,

Ракети ріжуть полотно небес.

 

Сьогодні нас не вбили. Маєм спокій.

Ще день нам дали жити або два.

Вже час збирати зошити до школи,

І ще піти і вигуляти пса...

Ще було темно. Це був ранок 24.02.2022, четверта година. Вся моя родина прокинулася від гучних вибухів. Це були бомби. Стало моторошно. Ніби за секунду опинився у фільмі жахів. Батько сказав мені й моїй сестрі, що почалася війна. Росіяни атакували наші аеропорти, заправки, просто звичайні будівлі звичайних людей.

Київ – величезне красиве місто, столиця нашої рідної України. Населення перед війною становило близько 4 000 000 осіб, а з передмістям — всі 6 000 000. Міські дороги були в жахливих заторах. Ми вирішили поїхати до нашого будинку за містом. 

Нам пощастило: будинок знаходиться одеському напрямку. Південний шлях. Люди, які поїхали на північ чи захід, потрапили російську окупацію, деякі були потім вбиті… 

У моєї подруги, дівчинки, що навчалася зі мною в одному класі загинула родина в Бучі.

02.03.2024 ми з мамою та сестрою вирішили виїхати з Києва. Поїхали на центральний залізничний вокзал. Усі потяги на Захід були повні людей. Не просто повні. Переповнені. Моя мама, сестра і я дивом потрапили в один з них. 

Ми сиділи більше доби на холодній підлозі. Найнеобхіднішою була вода.

Сильно мучила спрага.

У місті Хелмі нас зустріли дуже привітні польські волонтери. Ми провели в Польщі 3 дні і потім поїхали в Німеччину. Всі люди були дуже добрі до нас.

Ми жили під Берліном. Нам допомагали, приносили їжу та ліки.

Я два місяці ходила до німецької школи. Ми з мамою дуже сумували за татом, за нашим Києвом, школою, нашим будинком. Тому влітку 2022 року, через чотири місяці повернулися в Україну.

Я дуже рада, що можу провести час з бабусею та дідусем в теплій хаті, і діло не про температуру. Ми продовжили своє навчання тут, дома. Наш будинок, на щастя, не був зруйнований, але життя під час війни повністю стало інше.

Усе змінилося. Повітряні тривоги дуже гучні і можуть тривати годинами. Я нервую і не сплю через них.

Іноді через кляті шахеди доводиться спати в коридорі.

Київ розташований на річці Дніпро. Під час повітряної тривоги неможливо переїхати міст на метро, і часто доводиться чекати до відбою в підземному переході. Наше місто зараз у центрі всіх подій. До нашого президента, Володимира Зеленського, в Київ приїжджають іноземні гості. На вулицях можна побачити багато людей у ​​військовій формі. Дуже сумно бачити людей поранених, на протезах. Іноді це навіть діти…

Протягом останніх років тривають періоди відключення електроенергії. росіяни нищать нашу критичну інфраструктуру.

Одного разу більше 30 годин не було світла…

Стандартний графік: 2 години світло горить і 6 годин — без електрики. Найбільший мій страх тоді був — застрягти в ліфті. 

Щасливці живуть у маленьких будинках (максимум 5 поверхів). Інші щасливчики мають газ у квартирах. У нас, наприклад, газу немає. 

Ми не можемо готувати під час відключення світла. Проте ми готові до зими. Вся моя родина підготувала павербанки, термочашки, генератор.

Моя мрія — мир.

Мрія всіх українців – мир.

Але я впевнена, що ми не зможемо жити так, як жили до війни.

Багато людей втратили домівки, сім’ї. Їм потрібна наша допомога і увага.

Все для нас змінилося назавжди.