Демчик Іванна, 11 клас, Ільницький спортивно-гуманітарний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Васильєва Вікторія Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Аж не віриться, що минуло вже 1000 днів війни. Ми, українці, з великим сумом на серці згадуємо ранок 24 лютого. Перша повітряна тривога, перші поранені, вбиті. З яким страхом кожен тоді повертався додому. Тільки в той момент ми почали розуміти цінність речей, яких ми не брали до уваги — це життя.

Мабуть, у кожного з нас тоді в голові пролетіла думка, що настав кінець.

Той день я пам’ятаю дуже добре: налякані діти та батьки, хаос по всій країні, спустошення магазинів, тобто всі зрозуміли, що росія масштабно вторглася в Україну. Перші два тижні можна описати всіма негативними емоціями, які тільки є. Коли ти чуєш посеред ночі чи дня звуки сирен, з кожним днем все більше дізнаєшся про жахливі новини: загибель українців, знищення наших чудових міст, вторгнення росіян на українські землі та знущання над народом. Страх та сльози оточували нас.

Майже кожен третій українець виїхав за кордон, і ти залишаєшся на самоті, без своїх друзів, рідних та близьких і не знаєш, що тебе чекає в майбутньому.

Чи могли б ми собі колись хоча б на хвилинку уявити у минулому сьогоднішнє будення? Мені здається, що навіть у найфантастичніших фільмах такого б не видумали. 20-століття — це період нових технологій, які виробляють такі речі, що просто не вкладаються в голові. А тут війна…

Невже за декілька місяців вчені могли видумати ліки від Covid-19, а тепер могутні, високорозвинуті країни не можуть зупинити одну країну росію.

Поряд з цим усім не потрібно ніколи зупинятися, падати духом, адже саме ми, сильний, кмітливий та працьовитий народ, який обов’язково буде жити у вільній, незалежній країні, з радісними дітьми, які матимуть щасливе дитинство у відбудованих містах, а головне над їхньою головою буде чисте та мирне небо. Саме зараз українці об’єднались в одне ціле, що тішить серце. Цим самим ми показуємо наш нездоланний народ.

Зараз Збойні сили України — це наш взірець, ті на яких ми повинні рівнятись.

Завдяки їм, ми зараз маємо можливість навчатись, але все одно є небезпека. Як же хочеться, щоб кожен воїн якнайскоріше повернувся додому живим та неушкодженим.

Незважаючи на те, що я з західної частини України, де нечутно пострілів та літання ракет ми з друзями намагаємось донатити, допомагати переселенцям. Разом з бабусею відвідуємо церкву, аби помолитися за кожного воїна.

На мою думку, чудовою ідеєю є, коли діти малюють чи пишуть вірші у школі або щось роблять своїми руками. Наприклад, плетуть маскувальні сітки, печуть солодощі… Це тільки маленький внесок до спільної перемоги. А ЗСУ розуміють, що недарма стоять на фронті та борються на фронті всіма своїми силами за нашу Батьківщину, адже в нас підростають кмітливі та працьовиті діти, яким потрібне чисте небо над головою.

Кожного разу, коли є можливість проводжу різні заходи, щоб підтримувати воїнів, дітей-переселенців, які навчаються в нашій школі. Війна торкнулась усіх, наша сім’я не є винятком. Добре пам’ятаю той день, коли мого дядька забрали на фронт, який завжди грався зі мною. Сподіваюсь, що війна скоро закінчиться і мій дядько повернеться додому живим і не тільки він, а і багато інших захисників, на яких чекають вдома діти, дружина, мама. Головне знайти свій шлях та призначення під час війни, а потім обов’язково настане очікувана перемога.

Впевнена, що наші захисники не дарма віддали і віддають своє життя за мир в Україні. Після цих всіх випробувань ми станемо сильнішими, а Україна вільною та процвітаючою.