Пугач Василина
вихованка секції НТУ «Українська мова» Комунального позашкільного закладу Білопільської міської ради «Центр дитячої та юнацької творчості»
Викладач, що надихнув на написання есе: Ольга Пугач

Війна. Моя історія

Морозний лютий 2022 - го…Він поділив життя українців на «до» та «після». Для одних – це був початок відліку хвилювань, нестерпних мук, навчання під вибухами, для інших – фінал, кінець надіям, понівечене життя чи взагалі обірване. Ще ввечері всі спокійно жили в ілюзорному світі і не здогадувались, що завтра – війна. Ранкові вибухи не просто злякали чи збентежили, вони занурили в нову реальність, де немає «рожевих окулярів», «чітких планів на завтра», «спокою». Іноді здається, що це якийсь екшн зійшов з екрана, чи то ти раптом опинився по той бік монітора, в якомусь сюрреалістичному сюжеті. Але ж ні!

Мить! Вибух! Сирена! Ракета! (Але частіше навпаки.) Ракета! Сирена! Дим! Вогонь! Ніч посеред дня! І скалічені життя... Обірвані струни… Здається, всі вже звикли до цього. Але від того не менш страшно, бо смерть вже стала буденністю для більшості.

Моє рідне прикордонне Білопілля. Таке радісне і привітне колись, і таке гірко-тихе сьогодні. Воно дуже змінилося: пусті дитячі майданчики, одинокі вогники у вікнах багатоповерхівок. Багато хто з моїх однокласників виїхали з міста після обстрілів, і життя вже шкільне зовсім не шкільне, а моніторово-онлайнове. А на так хочеться нормального дитинства!...Я з мамою залишаюсь у місті, тому що тут живуть дідусь з бабусею, і ми не готові лишити їх самих. Але щоразу, коли розпочинається обстріл, я схрещуючи пальці чекаю його закінчення, бо від цих втрат просто розривається серце. Особливо, коли гинуть мирні жителі, а тим паче діти. Богдан Дордик, Дмитрик Бабенко…Діти, які опинились не в тому місці, не в той час, ставши жертвою кривавого режиму тиранів.

З невгамовним болем зустрічаємо на щиті Героїв, тих, хто віддав найдорожче – своє життя за майбутнє поколінь незалежної держави. Такою дорогою ціною нам дається боротьба за шлях незалежної України. Кожного разу, коли хочеться поскиглити з приводу невдалого вибору сукні, несмачного тістечка чи раннього пробудження, згадайте, що зараз в окопах, у холоді і під дощем нас охороняють найкращі люди нації. У когось вже не буде тата, у когось – чоловіка, у когось – єдиного сина. Розпач! Невимовний розпач!

Мить! Подих! Мужність! Шаленість! Відвага! Незламність! Віра! Впевненість! Життя! Саме життя. У кожної медалі є дві сторони, у кожної медалі – дві грані. Ми можемо бути байдужими спостерігачами, а можемо впевнено крокувати, щоб відстоювати та перемагати. Дивитися на свій шлях, як на кардіограму: систоли та діастоли, але це не безкінечні зльоти й падіння, то ритмічні кроки в майбуття.

Cаме тому я обрала шлях свідомого волонтера. Якщо є можливість, долучаюсь до зборів, виготовляю вдома окопні свічки, збираю лікарські трави, з яких потім виготовлять сухі чаї для військових. Я вважаю, що наша сила, наші сподівання на перемогу лише в єднанні! Будьмо єдині до кінця! Не треба думати, що хтось вирішить всі проблеми за нас. Лише в байдужих людей «хата скраю», а справжнім патріотам боляче за нашу державу. Мені болить за кожне місто України, кожне невеличке містечко, кожне селище.

Вірю, що ми подолаємо ворога, бо їм немає місця на нашій землі. Все обов’язково буде Україна!