Башина Анастасія, учениця 11 класу Енергодарської гімназії №2 Енергодарської міської ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бікмєєва Людмила Миколаївна

Війна. Моя історія

Для мене війна почалась ще в далекому 2014 році. Тоді мені було 6 років і я дуже хвилювалась за своїх бабусю та дідуся, які живуть у Криму. Але небезпеки для себе я не відчувала. Поруч зі мною були мої батьки, і це давало відчуття спокою та впевненості у завтрашньому дні. Минали роки, я дорослішала та все більше починала розуміти, що анексія Криму й Донбасу становить загрозу для українців та України.

Недоброзичливі погляди та ставлення до нас, українців, на кордоні з Кримом збільшували це відчуття небезпеки.

Ранок 24 лютого 2022 року для нашої родини почався як завжди зі сніданку та зборів до школи, у садочок та на роботу. Ми з ранку не дивились телевізор, тому жах, шок та безпорадність ще не торкнулись нашої свідомості. У мене це відбулось, коли я прийшла до школи. Дорослі мали якийсь дивний вираз обличчя, однокласники ділилися одне з одним страшними новинами. На мить мені здалося, що це сон, тому що я не розуміла, що саме відбувається. А потім реальність подій обрушилася на мене, як величезна бомба.

Думки змішалися, страх «застряг» у горлі, паралізуючи все тіло. Ці відчуття мені вже були знайомі. Таке я відчувала, коли втратила мого батька. Світ перестає існувати на декілька хвилин, існує тільки одне питання: «Що робити далі?»

Тремтячими руками я подзвонила мамі. Здавалось, що вона обов’язково дасть відповідь на це запитання. Мама заспокоювала мене і просила залишатися у школі поряд з дорослими, поки вона не приїде з роботи. А мені так хотілось сховатись від цього жахіття вдома під улюбленою ковдрою. Потім я побачила, як мій вчитель плаче, хвилюючись за своїх рідних, як однокласники починають бігти додому.

Тоді я повністю усвідомила, що почалося щось страшне і неминуче. Моє життя та, напевно, життя усіх українців розділилось на ДО та ПІСЛЯ.

Саме цей день 24 лютого я пам’ятаю у дрібницях. Пам’ятаю, як з мамою забрали молодшого брата з садочка і він весь час запитував у нас : «Що трапилось? Чому вихователі плачуть? Що таке ВІЙНА?» Ця клята ВІЙНА забрала у нього безтурботне дитинство, відчуття безпеки. Усвідомлюючи це, страх поступився люті, хотілося розірвати на шматки цих російських солдат, які вторглись до нашого дому та назавжди скалічили нас.

Дуже добре пам’ятаю день захоплення нашого міста, сирену, яка вила 5 годин, стовп диму на блокпосту, як бігали з валізами до підвалу і там з сусідами підтримували одне одного. Завдяки згуртованості сусідів ставало спокійніше на душі. Але серед усього цього жаху були миті радості та щастя.

Раніше я навіть не уявляла, що можна так радіти хлібу, звичайному й водночас такому смачному хлібу. Це було справжнє щастя. Ми ділили його так, щоб на довше вистачило, підбирали навіть крихти зі столу. До речі, вони були найсмачнішими. Яке було щастя зустрічати на вулицях окупованого міста своїх знайомих, обійматися з ними, як з рідними. Тому можу впевнено стверджувати, що війна змушує відчувати всі емоції гостріше, цінувати речі, які раніше здавались дрібницею. А головне - війна навчила цінувати життя, рідних і близьких.

Моя родина прожила в окупації півтора року. Ми евакуювались два місяці тому. Виїзд з окупації був важким та хвилюючим. Все наше минуле життя помістилося у дві валізи на чотирьох та невеличку переноску з кішкою. Спогади про рідну домівку болючі та іноді змушують плакати.

Я досі здригаюсь та завмираю, коли чую гучні звуки, досі з обережністю спілкуюсь з людьми на вулиці. «Привиди» життя в окупації поки що міцно стискають мою свідомість. Але наша родина поступово «лікується» від цього позитивними емоціями, спілкуванням з друзями та прогулянками містом. Впевнена, що Україна переможе та ми обов’язково повернемося додому.