Почтаренко Валерія, 11 клас, Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів «Середня загальноосвітня школа № 262» Подільського району м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черняк Інна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я не можу сказати, що у перші дні війни у моєму районі, а то й у самому місті відбувалося щось незвичне, скоріше ні, бо прокинулась я біля шостої ранку, не від вибухів чи повітряної тривоги, а від телевізора, що працює з ввімкнутим каналом новин, де саме йшли перші кадри нападу російських військових на прикордонні міста, аеропорти та будинки. Коли я побачила свою маму, яка сиділа біля мене на ліжку та саме дивилася ці новини, я відчула себе набагато спокійніше, адже вона не виглядала дуже наляканою чи у паніці. Взагалі я пам'ятаю не багато з того, що відбувалося у перші дні, можливо, це була захисна реакція моєї психіки, яка не дала мені запам'ятати найбільш травматичний досвід у моєму житті, а можливо, це відбулось через те, що на той момент наступ російських військових відбувався на інших ділянках територій нашої країни, оминаючи моє місто.

Але є декілька моментів, які запам'яталися найбільше, вони закарбувалися у моїй свідомості, здається, назавжди.

Перший відбувся через декілька днів після початку повномасштабного вторгнення. Була глибока ніч, ми тільки повернулися із бомбосховища, хоча бомбосховищем старий підвал сусіднього будинку, де зберігалися дрова та вугілля, назвати важко. Поки моя мама з дядьком вирішували, що ще віднести до підвалу, я, повністю одягнута, пішла в іншу кімнату. Оскільки було вже пізно, ми не вмикали світло, а вікна були завішені старими простирадлами, на яких всього декілька місяців назад ми з друзями робили пікнік, тоді я й уявити не могла, що ми будемо використовувати їх саме так, а зараз це наша буденність.

Було дуже темно, та я сиділа з невеликим ліхтариком у руках, вслухаючись, то у розмову моїх рідних, то повністю поринаючи у свої думки.

Зазвичай, коли я починала   думати про щось, то переставала звертати увагу на будь-що, що відбувалося навкруги, але цього разу з'явилося те, що зуміло витягти мене з моїх роздумів у реальне життя. І це був гучний гуркіт та вібрація. Оскільки мій будинок знаходився із зовнішньої сторони кварталу, у якому ми жили, то в якихось двадцяти чи тридцяти метрах від нього проходила невелика двосмугова дорога, яка і була епіцентром цих звуків. Хоча ліхтарі не працювали, та у місячному світлі я змогла роздивитися велику техніку, яка рухалась у бік кордону з окупованими територіями Донецької області, я і до цього бачила військові машина у вигляді пам'ятників, та те, що я відчула тоді, неможливо було порівняти ні з чим.

Саме у той момент я відчула усю свою безпорадність та нікчемність у даній катастрофі, яка тільки набирала оберти. Наступного дня я почула те ж саме, це повторювалось ще декілька разів, завжди вночі, і ніколи я не могла заснути, вслуховуючись у весь цей шум.

Через декілька днів у сусідній будинок влучила ракета, і моя мама сказала, що не зможе це більше терпіти, тож ми повинні виїхати у більш безпечне місце, десь на західній Україні. І після цих її слів я зрозуміла, що саме зараз починається мій шлях у взагалі інше майбутнє, ніж те, яким я собі його уявляла, і шляху назад не буде.

З того моменту минуло майже три роки, за цей час я встигла пожити у Львові, в одному будинку ще з п'ятьма сім'ями, побувати у Польщі, та нарешті зупинитися у вільному від окупантів Києві.

Насправді мені дуже подобається Київ, життя тут спокійне та цікаве, звичайно, це не може бути порівняне з тим, як я жила вдома, у місті Торецьк, але я вже ніколи не зможу туди повернутися, адже все моє місто було зруйноване вщент окупантом. Та я ніколи не зможу пробачити їм це.