Неізмайлова Ганна, 11 клас, Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів «Середня загальноосвітня школа № 262» Подільського району м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черняк Інна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року в Україні розпочалася повномасштабна війна. Ця війна змінила та забрала багато життів, і цьому не видно кінця. У моєму рідному місті, Бахмут, на початку цієї війни майже нічого не змінилося. Лише деякі держустанови припинили свою роботу. Ніхто не вірив, що це все насправді, що дійсно почалася війна. Усі казали, що через 3 дні це все скінчиться, що Зеленський домовиться з Путіним. Але після березня 2022 року думка багатьох мешканців Бахмуту змінилася.

Наприкінці місяця був здійснений обстріл військової частини. Загиблих було багато. Після цього ми, бахмутяни, зрозуміли, що все це серйозно.

Обстріли були все частіше, цілих будівель все менше, росіяни все ближче. Дійшло до того, що обстрілювали кожен день без перерви. Зруйнували більшість великих підприємств. У травні в Бахмуті вимкнули газ, проте люди все одно продовжували перебувати там. Багато хто почав купувати електроплити. Бахмутяни вірили, що вони залишаться тут.

24 травня 2022 року ми виїхали з рідного міста. Наше життя перевернулося з ніг на голову. Усі плани на майбутнє були зруйновані.

Спочатку ми поїхали до м.Дніпро. Коли зрозуміли, що там буде важко облаштуватися, переїхали до меншого міста - до Знам’янки, Кіровоградська область. Перший час ми жили у дитсадку, який приймав переселенців. Шукали житло, але, на жаль, так і не зайшли. Варіантів мало, людей багато. Вирішили все ж таки поїхати в Київ, оскільки це столиця, там більше можливостей. Переїхавши до столиці України, ми з мамою, звісно, шукати житло.

Тут нам пощастило більше: знайшли квартиру. Точніше кімнату. Але знову, на жаль, не вдалося якось закріпитися в цьому місті, і нам довелося переїхати в село під Вишгородом.

Ми прожили в цьому селі пів року. Сказати, що це було важко – не сказати нічого. Ніякої інфраструктури поруч, найближчий продуктовий магазин знаходився приблизно на відстані 1,5 км від нашого дому. У ньому ж і аптека. Якщо треба було потрапити в місто, Вишгород або Київ, то треба було чекати маршрутне таксі, а воно їздило раз в 3 години. Були постійні проблеми зі світлом, водою та інтернетом. Слова «навчання», «школа», «домашнє завдання», «уроки» можна було взагалі забути через відсутність стабільного зв’язку. Коли почалися стабілізаційні й екстрені відключення світла, жити там стало просто неможливо.

Світла могло не бути більше доби. Його давали лише на годину, а потім знову вимикали на 14 годин. І коли електрику вимкнули на 3 доби, ми почали активні пошуки квартири в Києві.

Повернувшись до Києва взимку, мама одразу почала шукати роботу, а я продовжувала дистанційно навчатися у своїй школі. Перші декілька місяців було складно, оскільки ми від слова зовсім не знали місцевості. Але це було пів біди. Через те, що ми переселенці, мамі було важко знайти роботу. Також були складнощі при знайомстві з кимось. Тому що розуміння того, ніхто з місцевих не розуміє тебе, не розуміє як тобі зараз важко. Коли на питання «а звідки ти» відповідаєш, що ти з Бахмуту, а тобі кажуть: «бачили останні новини, такий жах». Більшість з цих людей не знає, що таке жах. Вони не втратили дім. Не втратили життя, і це не в прямому значенні.

І після цього всього, у мене є лише одне питання: а навіщо почалася ця війна?