«Все горіло, будинки лопалися, жах був»

На початку війни Надія Бабаніна вже не могла пересуватися самостійно. Тому весь жах під час бомбардувань бачила на власні очі через віконце. Все, що залишалося – тільки плакати від страху.

Я живу одна, всі рідні вже повмирали. Сусідка приходить, допомагає мені, я ж ходити не можу. До війни життя було краще набагато. Працювали, господарство тримали, то й жили. Зараз скрізь пусто, і з цим нічого не вдієш.

Початок війни – це був страшний, дуже страшний! Снаряди падали і біля церкви, і на городах. Жінка якось у туалет йшла, і їй голову відірвало уламком. Це не передати, бо дуже страшно було! Люди в льохах ховалися. А я вдома сиділа біля віконця та плакала. І куди йти? Я неходяча. Це було, і я ніколи не забуду, як поруч, через дорогу падали снаряди, все горіло, будинки лопалися. Жах був.

Спасибі Рінату Ахметову, що нам допомагав, давав пакети із продуктами. Дай Боже йому здоров'я.

Нині нам дуже погано. Мрію, щоб настав мир, і всі були здорові.