Історії, які ви нам довірили
Найгірше, що було в житті, стосується цих років, починаючи з 2014 року. У червні почався обстріл у нашому районі Донецька. Діти з батьками гралися на вулиці і почали падати бомби. Люди закричали, стали вилітати вікна, вибухи, всі врозтіч. Я ніколи ні про що не забуду. З першого дня, як все сталося, і до цього дня.
Ми виїхали з Донецька. Не хотіли бачити бойові дії, тільки відвезти дітей і онуків. Це було найважливіше саме тоді для нас рішення. Ми просто закрили будинок і залишилися з одним ключем. Усе, що у нас залишилося від будинку – ключ від вхідних дверей. Ми втратили житло, у нас немає нормальної зарплати, гідної роботи.
Це був переламний момент у нашому житті. Коли в такому віці у тебе взагалі нічого немає абсолютно, крім сумки з документами та одягу на пару раз переодягнутися, це все незрозуміло, страшно, жахливо. Ти не міг зрозуміти, що відбувається, куди йти, куди бігти і що робити. Не знаєш, до кого звернутися, щоб отримати пояснення, куди ти йдеш, чому покидаєш рідний дім. Тільки щоб врятувати життя дітей і онуків?
Ми спочатку були в Бердянську з вагітною невісткою. Потім поїхали в Полтавську область, а потім до Борисполя до знайомих. Коли ми приїхали туди, слава Богу, нас прийняли. Невістку поставили на облік, одразу почали лікування, тому що у неї була проблема з нирками. Люди поставилися до нас з повагою, допомагали одягом, продуктами харчування. Тут центр психосоціальної адаптації переселенців працював, і ми звернулися туди.
На ґрунті бойових дій я перенесла інсульт, багато болячок інших трапилося. Так що я нічого не можу планувати взагалі. І повернутися туди, де немає житла, це знову починати все спочатку, з нуля. Я зараз не планую навіть на завтра, не те, щоб думати, повернуся я чи ні.
У душі постійна тривога. Думки про дім, як буде далі, як складеться доля дітей, онуків, як наша доля складеться, якщо ми не маємо постійного місця проживання, як жити далі.
А мрію про прекрасний будинок, про купу дітей і онуків навколо. Щоб не думали, що прийде якась людина, підніме на тебе автомат, стрельне в спину або груди. Щоб чувся сміх дітей, щоб батьки були разом.
Важливо, щоб людина була здорова, була разом зі своєю сім’єю, щоб у неї було просто достатньо одягу, харчування. І більше нічого. І щоб навколо були добрі друзі. Все інше – зайві переживання, емоції.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
