Мені щойно виповнилось 14 і я готувалась до обласного конкурсу-захисту МАН. Він мав відбутись у п'ятницю. Я вважала себе щасливицею, адже рік моїх досліджень дав гарні результати, а в середу до мене приїхала мама (через історії з карантинними обмеженнями я змінила школу і жила у бабусі в селі). Увечері подзвонила моя тітка і повідомила що вона також їде в село з моєю двоюрідною сестрою. Чи могла я собі уявити кращу групу підтримки? Це була середа 23 лютого 2022 року. До початку повномасштабного вторгнення залишались лічені години. Але в той вечір я засинала з усмішкою на вустах і думкою що я проживаю кращу версію свого життя. “Прокидайся, вдягайся тепло і зручно. Біжи в підвал. Почалась війна.” Чи може мама будити дитину словами “Почалась війна?”. Це має бути фразою з якогось фільму. І до того ж, ну, яка може бути війна, якщо у мене завтра захист наукової роботи? Якщо це жарт, то він не смішний. А якщо це правда…ні, це не може бути правдою. І в цей же час вікна в хаті задрижали. Це не було жартом. Не було сном. Доброго ранку, Маріє. Ласкаво просимо у твоє нове життя.

Найбільшим шоком для мене був сам факт війни. Коли в цивілізованому світі одна країна нападає на іншу. Коли чийсь тато, що цілував свою донечку перед сном і читав казки, йде і запускає ракети по домівкам таких же дітей. Найбільше в пам"яті закарбувались слова моєї маленької двоюрідної сестри, коли біля села був бій, а наш дядько якраз був на посту "Бабуся, а дядя Андрій повернеться чи його вб'ють росіяни". Її дідусь живе в Росії. І вона запитувала у свого тата "Це дідусь на нас нападає?"

Нам пощастило. Ми виїжджали довго, складно, але завжди у нас було що їсти. Одного разу це були лише яблука, які у кращі часи ми б викинули. Але всю нашу поїздку нас Янголи на крилах переносили. І коли ночували в шелтерах, які нашвидкоруч організовували в дитячих садках, і коли залили бензин навпіл з водою і машина не завелась - завжди поруч опинялись ті, хто міг допомогти.

Рішення виїжджати було прийнято за 15 хвилин. З собою можна було взяти лише те, що ти можеш понести в руках. І коли я відкрила свій рюкзак вже у Польщі - я побачила там свою улюблену дитячу іграшку. Я її губила на ринку в Києві, забувала на автобусній зупинці, комусь дарувала, а мій Травкін до мене повертався просто магічним чином. Він був зі мною в ночі обстрілів, він був зі мною в чужих країнах. Мені 15. Але він спить в моєму ліжку і зараз) Я не знаю як це рішення далось моїй мамі. Коли вибір стояв між теплими речами чи бутербродом і іграшкою. Але я щиро вдячна їй за те, що він врятований.

Ситуацію моєї родини дуже влучно можна описати словами Тараса Шевченка: "розбіглися поміж людьми, мов мишенята". Ми з мамою зараз живемо в Німеччині і лише раз від початку війни я була в Україні на могилі тата. Моя тітка і сестра живуть на Кіпрі. Бабусі і дідусь - в Україні. Я думаю, що ми просто ще не усвідомлюємо наслідки такого життя. Росте покоління дітей, яке опинилось поза національним і культурним контекстом України, позбавлене можливості спілкуватись рідною мовою. Адже за рік навчання в німецькій школі, здаючи атестацію в українській школі, я вже мусила деякі терміни перекладати на українську. Хоча поки ще маю коло українських друзів. Я - єдина онука у татових батьків. Мого тата вже немає серед живих. А тепер і мене вони можуть бачить лише по відеозв"язку. Спільних тем для розмов у нас стає все менше, кожен живе своє життя і створює власні спогади, окремо від решти родини.

Найпам'ятніший - це мітинг біля російського посольства в Нікосії. Ми тоді тільки прилетіли на Кіпр. Я тоді чула як звучить "птн хйл" грецькою і турецькими мовами. Найбільш вразили мене українці: ще вчора не могли поділити межу, а вже зранку ділили хліб в підвалі. Хлопці, яким ледь виповнилось 18 пішли в тро в перші години війни.