Баликіна Діана, 10 клас, Сумський заклад загальної середньої освіти I-III ступенів №2 Сумської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Білоусова Вікторія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я хочу розповісти про свій шлях довжиною в тисячу днів війни – складний, але водночас сповнений сили та надії. Повномасштабне вторгнення ворога змінило не лише стан нашої тендітної України-неньки, але й кожного з нас, змусило переосмислити погляди на життя, звички та інші буденні речі. В один день ми побачили все під новим кутом, -  невідомим, і саме тому страшним.

Ця історія – розповідь про мої переживання і досвід, про кроки до тисячі днів, які були випробуванням.

До 24 лютого 2022 року багато людей вважали, що живуть погано, адже кожен їх день був схожим на попередній: ходили на роботу, до школи, в дитячі садочки. Якщо описати двома словами, то вийшло б якось так: «сірі будні». Зрозуміло, що були й такі, хто весь час подорожував, проводив багато заходів, вважав кожну хвилину свого існування щасливою, тобто не жив нудно. Але я належу до типу «сірі будні». 24.02.2022 року все поділилося на до і після. Моє звичайне шкільне життя з уроками, домашніми завданнями і друзями в один день стало чимось неможливим, а слово «війна» супроводжувало постійно. Нав’язливим мотивом звучала думка подруги про війну, висловлена нею за день до повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Тоді я, як і багато інших людей, не вірила в цю можливу подію, тож запитала у своєї товаришки: «Жартуєш? Яка може бути війна в двадцять першому столітті?». На що вона відповіла: «Я вірю, що це може статися».

Мої спогади про початок війни, на диво, дуже чіткі, немов кадри зі страшного фільму. Пам’ятаю той ранок: за вікном світило сонце, мабуть, просто природа ще не знала, що відбуватиметься з нею, не чекала на засіяні житом землі опадів зі снарядів наших сусідів… Саме в цей ясний ранок, коли я ще спала, задзвонив мій телефон. Телефонувала бабуся, сказала: «Діано, прокидайся, почалася війна!»... Поруч у кімнаті спали моя мама з молодшим братиком, тато вже поїхав на роботу. Тоді мій мозок не хотів сприймати інформацію про війну, але це було не довго, а точніше, - до першого вибуху.

Того ж вечора ми залишилися без світла, води та зв’язку. Полички магазинів були майже порожні, адже люди намагалися зробити якомога більше запасів, щоб вистачило надовго.

Волонтери підвозили хліб та інші продукти. Ніколи не забуду духмяний запах та смак того житнього хліба, який їла в перший тиждень війни. Він був настільки смачний, що передати враження неможливо: щойно з пекарні, запашний, гарячий… Якщо сказати по правді, то більше я такого хліба не їла.

Як у перший день війни, так і в тисячний я живу на виїзді з міста. Біля мого дворища організовувався «Зелений коридор»: купа машин, автобусів, дорослих, дітей, тварин…

Усі намагалися виїхати, аби зберегти власне життя та захистити тих, кого любили… Вражало, що не речі, а тварин несли на руках, як найдорожче... А ворог безжально гатив снарядами по всьому і всіх: на трасах залишилися згорілі автівки, поруч з ними лежали їхні розстріляні власники. Декому вдалося виїхати за кордон або просто подалі від нашпигованого рашистською технікою та ворогами міста. Наразі є ті, хто повернулися, й такі, що не планують повертатися, а  я з тих, хто тут був, залишився, і нікуди не виїжджатиму!

Протягом цих тисячі днів неодноразово прокидаючись від звуків вибухів чи виття сирени під час повітряної тривоги, я багато чого збагнула і переосмислила.

По-перше, навчилася бути сильною не тільки фізично, але й морально. Абсолютно кожен українець став міцнішим за цей час, бо змушений був захищати не тільки своє право на свободу й існування, а й людську честь і гідність. На моєму власному шляху були моменти, коли я відчувала страх і відчай, повну безвихідь, але кожного разу жевріла надія на краще, тож я знаходила в собі сили йти далі.

По-друге, війна навчила мене цінувати кожен день і кожну мить у ньому, адже не відомо, що може статися наступної хвилини. «Сірі будні» (спокійні прогулянки з друзями, домашні завдання, звичайні навчальні дні, коли ми ходили до школи) - стали мрією… Окрім цього, я зрозуміла, у чому моє призначення в майбутньому. Незважаючи на ситуацію в країні, я не склала руки й не залишила навчання десь на поличці старих спогадів.

Навпаки – продовжую вчитися більш старанно, бо розумію, що знання – це моя зброя в майбутньому, яка допоможе відбудувати нашу країну.   

Зараз ситуація ще гірша, ніж у перші дні війни: тривоги триваліші й частіші; немає світла, води, та іноді – зв’язку. Кожного дня лунають вибухи, літають БПЛА, свистять ракети, але дякуючи воїнам, які нас захищають, я і моя родина живі. Нещодавно я зустрічалася з військовими, які боронять оселі мого міста, ведучи протиповітряні бої. Обійняти свого захисника було так неочікувано, здалося, що серце дійшло до п’ят, хоча водночас мене охопило і відчуття спокою, бо я тепер знаю, хто мене охороняє.

Я не хочу виїздити з країни, бо є справжньою українкою, це моя земля.

Мрію про той день, коли ми переможемо і зможемо повернутися до мирного життя. Очевидно, що цей складний період залишиться в спогадах назавжди, але впевнена, що з часом стане легше і фізично, і морально.  

Згадуючи цю тисячу днів війни, я розумію, що це шлях і моїх власних перемог. Кожен день нашої спільної боротьби – це вже і є перемога, яка не дає ворогу спокійно жити.

Вірю: українці – незламна нація, наш дух – непереможний. Мій шлях триває, країна бореться, війна стає жорсткішою, кожного дня гинуть тисячі людей, але впевнена: така темна днина лише передвісник найсвітлішого світанку нашої перемоги – добра над злом.