Торос-Манук Петриченко,11 клас, Український фізико-математичний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе – Андрущенко Людмила Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»


Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю.
Еріх Марія Ремарк

Велика війна прийшла водночас послідовно і зненацька, завдала всім сильного удару та нікуди не поділася. Усе змінилося навколо, і покоління тодішніх восьмикласників уже готується до випускних іспитів. Ми мимоволі подорослішали, причому швидко й безповоротно.

Та все ж таки війна для кожного – це особиста історія чи трагедія.

Я памʼятаю легке відчуття розгубленості, що швидко минулося, памʼятаю перебування у підвалі сусідньої школи, де з басейну випустили воду, щоб переховуватись під час повітряних тривог, памʼятаю холодний і темний евакуаційний потяг на Західну Україну, куди ми прибули в кросівках, а вийшли на морозі.

А потім – мешкання в чужій квартирі із залишеним господарями котом, що з подивом поглядав на прибулих хтозна-звідки людей. Прихистком для нашої родини став тоді Дрогобич на Львівщині, який за три весняні місяці став ніби рідним, але й трохи прохолодним. Новий життєвий досвід, нова школа й місцева спортивна команда, місцева говірка, що збагатила світосприйняття.

Улітку 2022-го наша сім’я була вимушена залишити територію України на цілий рік, наповнений переживаннями та сумом за рідним домом.

Кожен день здавався таким прекрасним, однак і жахливим. Ми опинились на Південному Кавказі, як пташки, що летіли у теплі краї, щоб подовжити літо.

Гостинна вірменська земля надала своє тепло, смачний хліб, добрих людей, якісну музичну освіту та щемливий випускний після 9 класу.

Практично єдина українська родина в маленькому прикордонному містечку, ми щодня привертали до себе увагу, втілюючи й уособлюючи все українське.

Нас постійно запитували про мову, культуру, політичну ситуацію, на нас примірювали власні погляди та ідеї щодо російсько-української війни.

Ставлення місцевої громади до України відчутно покращилося за той рік, і я пишаюся тим, що також причетний до цього.

Але найбільше запам’яталися емоції повернення додому: у свою країну, місто, вулицю і будинок.

“Долі не обирають... Її приймають – яка вона вже не є,” – такими словами Василь Стус звертався свого часу до суспільства та до кожного з нас.

Звичайно, рік за кордоном не порівняєш з тривалими засланнями, проте, відбувши таке легке “покарання”, відчуєш і переосмислиш цінності, ідеї, погляди на повсякденне життя, що раніше могли викликати нудьгу.

Це і є той самий погляд під іншим кутом, який часто радять круті психологи, крок уперед на тернистій життєвій стежці.

Де б людина не опинилась, не варто забувати про власні переконання і намагатися їх змінювати задля сприятливіших обставин у конкретному середовищі, бо це – зрада самого себе, може, нікому й не відома.

Усі ми майже 1000 днів демонструємо світові, що таке сила духу та спільна мета.

Кожен день – нова сторінка, новий урок, нові виклики та висновки.

Ніколи не можна виокремлювати тих, хто зазнав найбільшого чи найменшого лиха. Ніколи не можна вважати, що тобі важко чи сильно болить. Бо зараз наше покликання – допомагати та захищати, кожен на власному фронті. І підтримувати своє оточення добрим словом і ділом.

У важкі часи діти непомітно стають дорослими, незалежними.

Бо як би нам не хотілось, а вміння відстоювати власні права та захищатися в наступні десятиліття будуть відчутно виділятись у нашому ментальному сприйнятті, тихим відлунням нагадуючи про воєнні жахи.

Я розумію це доволі буквально, адже пройшов, відчув і усвідомив важливість всебічної допомоги: у вигляді демонстрацій, донатів чи звичайної підтримки близьких людей.

Ми неодмінно вистоїмо, бо не здаємося.