Каміла Бутакова, 10 клас
Святопетрівський академічний ліцей 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Тетяна Байдаченко

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Ми збережемо в серці полум’я, щоб розпалити світло нових днів.
Ліна Костенко

"Якби ж мені вернутись назад", - писав Тарас Шевченко. Зараз, як ніколи раніше,  розумію той смуток, який звучить у словах Великого Кобзаря. Я мрію про те ж саме, коли згадую мирне життя. Однак хоча розумію, що повернути минуле неможливо, ці рядки дають мені сили рухатися вперед.

Це відбулося ніби вчора… 

23 лютого я готувалась до контрольної роботи з геометрії, яка повинна була відбутися наступного дня. Але вранці прокинулася не від будильника, а від вибухів, які пролунали на аеродромі Краматорська о п'ятій ранку.

Тоді я нічого не зрозуміла, до мене в кімнату влетіла мама й наказала зібрати всі необхідні речі для мене та мого песика. Ми поїхали в Лиман, до бабусі та дідуся, де був ще дядько зі своєю родиною.

По дорозі в місто ми слухали радіо, де розповідали новини, радили заправляти повні баки в автівках. Але як? На всіх заправках закінчилося пальне , а де воно залишилось, була дуже велика черга. Коли ми прибули, бабуся запропонувала сходити в магазин і купити все необхідне, але вийшовши на вулицю, я побачила повний хаос. Усі бігали, скуповували продукти за космічною ціною,  стояли у величезних чергах до банкоматів, це було дуже страшно, особливо від того, що ти не розумієш,  чого чекати далі… 

Уже вдома ми почали готувати підвал, щоб за потреби спуститися в нього та почувати себе більш-менш комфортно. Але з кожним днем ситуація в Донецькій області ставала гіршою й  батьки вирішили їхати до Дніпра. Там було безпечніше,  а матусі не можна було хвилюватися, особливо на останніх тижнях вагітності. 

Але шлях туди був надзвичайно складний. Наслухавшись новин, як російські військові розстрілюють машини цивільних, ми постійно були напружені, а коли пролітали гелікоптери, зупинялись і навіть дихати переставали, щоб не привертати до себе зайвої уваги. 

Урешті-решт приїхавши, знайшли квартиру та почали жити в ній з нашими гарними знайомими. Грали в ігри, дивилися фільми, намагаючись відволіктися від того, що відбувається навколо, але в один із днів мені сказали, що ворог влучив у мою школу. Це був перший удар. “Чому саме в цю? - думала я. - Казали, що тільки військові обʼєкти, але ж школа до них не відноситься…”.

Другим ударом стало захоплення Лиману. Там залишилися бабуся, дідусь та дядько, які не хотіли виїжджати, але я вмовила їх.

Мої рідні встигли на останній евакуаційний автобус, як тільки вони покинули місто, підірвали мости. Згодом ми переїхали від знайомих і почали жити всією родиною, як було раніше. 

Йшов час, і я вирішила піти на танці, бо це заняття мене завжди захоплювало. У новому колективі почала вчити нові хореографічні постановки. Тут познайомилася з Маргаритою. Ми почали проводити багато часу разом на ковзанці, у кафе та просто гуляючи вуличками міста. Вона стала єдиною близькою людиною на той час, коли всі мої друзі перебували або в інших областях України, або за кордоном. Ця дружба допомогла мені сприйняти реалії, звикнути до нового місця проживання й почати жити сьогоденням, а не спогадами. 

Тим часом ворог став частіше обстрілювати Дніпро. Ми переїхали до Києва. Неймовірно! Завжди моєю заповітною мрією було жити в столиці, але ж якою ціною це відбулося…

Мені дуже пощастило. Нові київські однокласники стали другою сім'єю. Я брала участь у шкільному самоврядуванні, численних олімпіадах та навіть пройшла до районного етапу Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. 

Дев'ятий клас був випускним, і  вся наша класна родина намагалася проводити якомога більше часу разом. Ми проходили квести, влаштовували фотосесії, ходили в кіно, грали в пейнтбол, робили флешмоби на останній дзвоник, мали найкращий випускний, який згадуємо й сьогодні. Наша класна керівниця робила все, аби той рік запам'ятався нам назавжди. Школа - це не тільки про уроки, а й про друзів, які завжди будуть поряд із тобою, навіть у скрутні часи. 

Але, звичайно ж , кожен день був затьмарений новинами про війну. Руйнування рідної Донеччини, загибель тисяч героїв, горе матерів, дружин, дітей, які втратили рідних. У цей час кожен патріот робить свій внесок у спільну справу. 

Що можуть зробити мої однолітки? Це питання постійно хвилює й бентежить, і я намагаюся долучитися до всіх можливих ініціатив.

Наші захисники потребують теплих речей, свічок, спеціального обладнання. Я почала нарізати тканини, із якої згодом робили подушки, маленькі ковдри, шкарпетки. Майже щодня учні мого ліцею збиралися в аудиторії  і працювали, аби хоч трохи допомогти військовим. 

Щоб придбати  спеціальне обладнання, ліцей влаштовував благодійні ярмарки, де ми продавали їжу, прикраси, іграшки. Завдяки таким заходам збирали великі суми й передавали ці кошти на потреби Сил оборони. 

Крім того, коли я думаю про героїв, які боронять наші життя, хочу якось передати їм, наскільки вдячна за їх подвиг. Саме для цього нерідко ми малювати малюнки для захисників, плели браслети. 

Наше життя непередбачуване, ти ніколи не знаєш, що з тобою буде за день, тиждень або рік. Але ніколи не потрібно опускати руки, навіть в умовах війни. Ми повинні вчитися, адже наші успіхи - це успіхи завтрашньої України. І зусилля кожного сьогодні мають бути спрямовані на перемогу. Кожен на своєму місці зараз робить усе, щоб рухатися вперед на користь нашої країни.