Чоловік у перші дні війни, не вагаючись, добровольцем пішов на війну, боронити рідну Україну від ворога. Був командиром роти, але, на жаль, під час виконання спецоперації загинув, залишивши мене з двома дітьми. У доньки через нервовий зрив почала прогресувати хвороба. І через місяць після поховання чоловіка та батька, доньку прооперували. Операція була на ногах, довгий час вона не могла ходити, не відвідувала школу. Це був другий удар по нашій сім'ї. Що ми пережили за цей час, напевно, лише Господь Бог знає. Відмінниця, прикута до ліжка, не відвідує школу, відстає від занять, і батька поруч немає, який завжди приходив на допомогу. Але... Ми все витримали, все пережили...

На даний час донька ходить, гарно навчається і згадує батька, якого більше немає. Війна - то боляче. Війна - то дуже страшно, навіть не за себе, а за своїх рідних. Страшно, коли ворог веде нечесну війну: ґвалтують, знущаються, убивають ні в чому невинних людей, тільки тому, що ти українець.

Живемо в селищі, картоплю мали, воду теж мали, а от з продуктами харчування в магазинах було зразу важко, а потім налагодилося постачання.   Маю від чоловіка каску, він у ній воював. Побратими передали мені її. Найбільша травма - це втрата рідного батька. Запам'ятався такий випадок.

Над нашим будинком завжди пролітали літаки, видно тут пролягав їх шлях. Це постійний гул, бо летять дуже низько. Однієї ночі літак так низько летів прямо нам у вікно: світло яскраве засвітило всю кімнату, гуркіт, рев моторів. Ми прокинулися, я спала тоді з донькою, бо дуже було страшно спати в окремих кімнатах. У той момент я подумала, що все - нам кінець… Впала зверху на дитину, щоб хоч якось її врятувати. Донька теж подумала те ж саме. І ми від страху почали обидві плакати. А потім світло пропало, гуркіт стих. Донька запитала: "Мама, а ми живі? Я думала нас більше не буде". Нам здалося, що літак падав на наш будинок. На щастя, це було не так…