Блискавка Ангеліна, 1 курс, ВСП "Запорізький електротехнічний фаховий коледж Національного університету "Запорізька політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Верба Тетяна Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я народилася і виросла у Василівському районі, у селі Барвинівка, що розташоване недалеко від Роздолу. Це було спокійне, мальовниче місце, де я відчувала себе у безпеці. Ще кілька років тому моє життя здавалося звичайним і спокійним. Я була звичайною дівчинкою, яка мріяла, захоплювалася малюванням, цікавилася книгами й любила проводити час на природі. Світ навколо здавався стабільним, а майбутнє - яскравим і сповненим можливостей.

Незадовго до того, як усе змінилося, я святкувала своє тринадцятиріччя, навіть не підозрюючи, що вже через кілька днів моє життя розділиться на «до» і «після».

Війна. Вона увірвалася в наше життя несподівано й безжально. З самого першого дня мій тато вирішив піти до військкомату. Він нічого не пояснював, тільки сказав, що повернеться наступного дня. Та цього не сталося. Ми чекали його місяць, тримаючись за надію, що, можливо, все обійдеться. Проте обставини змусили нас прийняти рішення залишити рідний дім і вирушити через кордон у пошуках безпеки.

Кожен блокпост, кожен погляд озброєних людей викликав у мене страх, який важко описати словами. Але, на щастя, доля була прихильною до нас, і ми змогли безпечно дістатися Запоріжжя. Це був перший крок у нове, зовсім незнайоме життя.

Однак труднощі на цьому не закінчилися. Втрата ще однієї близької людини стала для мене великим випробуванням. Моя бабуся, Надія, довгі роки була для мене джерелом любові й підтримки. Під час війни вона дізналася про страшний діагноз - рак на третій стадії. Попри біль і страх, бабуся не здалася: вона зібрала свої речі й змогла перетнути небезпечний кордон, аби бути поруч із нами.

Пам’ятаю її боротьбу, щоденні процедури хіміотерапії, як з кожним днем вона ставала слабкішою, а її волосся випадало від важких ліків. Я бачила, як важко їй було терпіти біль і побічні ефекти лікування. Боротьба тривала понад рік, і, здавалося, що хвороба відступила. Прийшла ремісія. Але пережитий стрес, постійна тривога через війну і загальне виснаження не дозволили їй остаточно відновитися.

Під кінець бабуся попросила припинити лікування - сил терпіти більше не залишалося.

Вона згасала на очах, її тіло слабшало з кожним днем. Востаннє бабуся заплющила очі у руках моєї мами - своєї доньки. Це була справжня трагедія, удар, який ми переживаємо й досі. Але водночас я вдячна їй за уроки сили, любові й незламності, які вона залишила нам на згадку.

Після її смерті я дізналась про страшну ситуацію, що ще більше зворушила мене до глибини душі. У моєї бабусі була сестра, в якої два сини. Один з них переїхав до Польщі, а інший - Сергій - у Запоріжжі. З початком війни він змінився: почав сильно пити, вживав наркотики та просив гроші у знайомих і навіть у нашої бабусі, попри те, що вона сама лікувалася і потребувала фінансової допомоги. Бабуся, будучи дуже доброю, не могла відмовити, навіть знаючи, що ці гроші підуть на щось згубне. Та найжахливіше трапилося тоді, коли Сергій, знаючи, що бабуся перетинатиме кордон, він попросив її передати йому звичайну баночку з-під вітамінів, у яку, як виявилося пізніше, його знайомі насипали ту речовину, що він курив.

Бабуся, нічого не підозрюючи, погодилася, адже думала, що там справді якісь ліки чи добавки. Якби це виявили російські військові з собаками, які тоді стояли на пропускному пункті, бабусю могли б просто арештувати або, чого доброго, з нею могло б статися ще гірше.

Але якимось дивом усе обійшлося. І перший, і другий раз вона пройшла без проблем. Коли ж дізналася, що перевозила, - це був справжній шок. Після цього з Сергієм ніхто не спілкувався, і допомоги від нас він більше не отримував.

Але минав час, і навіть така душевна рана не стала остаточною крапкою в його житті. Сергій усвідомив, що наробив, почав вибачатися перед знайомими і перед бабусею. Він почав змінюватися: влаштувався на роботу, намагався вести здоровий спосіб життя, допомагав бабусі, як міг.

Його шлях до виправлення був важким, але це ще раз довело мені: люди можуть змінюватися, якщо мають силу визнати свою провину.

Попри втрати й біль, життя продовжувалося. У Запоріжжі мене чекала ще одна важлива зустріч — знайомство з людьми, які стали мені близькими. До війни я завжди залишалася на самоті: не мала друзів, звикла справлятися з усім сама. Але доля подарувала мені шанс змінити це. Серед нових знайомств був один особливий хлопець, який став для мене підтримкою у найважчі моменти. Ми вже два роки разом. Ми часто говоримо про "все і ніщо", ділимося своїми переживаннями, обговорюємо радощі й труднощі. Наші розмови по душах, підтримка і довіра стали для мене справжньою опорою.

Поруч із ним я відчула, що світ, незважаючи на всю свою жорстокість, може бути добрим, коли маєш біля себе того, хто тебе розуміє.

Крім нього, завжди поруч були й мої батьки. Мама, яка оберігає нас із сестрою, і тато, який, хоча і рідко, але приїжджає до нас, наповнюючи дім теплом і радістю під час своїх приїздів. Саме завдяки цій любові та підтримці я змогла вистояти. Пережите навчило мене багатьом речам. Я зрозуміла, що добро завжди сильніше за зло, що навіть одна людина може змінити життя іншого на краще.

Я відчула, наскільки важливо допомагати іншим, навіть просто вислухати, обійняти, сказати кілька теплих слів. Це інколи рятує більше, ніж будь-яка матеріальна допомога.

І ще одне важливе відкриття: я сильна. Міцніша, ніж сама про себе думала. Сила не завжди виявляється у героїчних вчинках - вона виявляється у здатності залишатися людиною там, де світ намагається зламати тебе. Сьогодні я дивлюся на світ інакше. Я знаю, що навіть у найтемніші часи можна знайти промінь світла, якщо поруч буде хоч одна людина, яка простягне руку допомоги. І тепер я хочу бути такою людиною для інших: підтримувати, слухати, допомагати, бо саме в цьому і полягає справжня сила - у доброті та любові.