Блискавка Ангеліна, 1 курс, Запорізький електротехнічний фаховий коледж Національного університету "Запорізька політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання — Ілона Сергіївна Ульяненко

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

21 лютого 2022 року мені виповнилося 13 років. Я не могла уявити, що це свято стане останнім мирним днем у моєму житті. Війна прийшла раптово, як грім серед ясного неба, і змінила все.

Тато пішов до військомату в перший же день, сподіваючись, що скоро повернеться додому. Але цього не сталося. Він воює ще досі. Я пам’ятаю, як ми з мамою та сестрою жили місяць у страху, жахітті та небезпеці. І тоді, коли життя стало нестерпним, ми залишили наш дім, мрії, плани, спогади.

Спочатку було важко.

Ми переїхали з окупованої території до Запоріжжя, і кожен день здавалося, що життя стає все більш нестерпним. Невідомість стала нашим новим нормальним життям.

Я згадую, як ми намагалися знайти хоч якусь радість у простих речах, але думки про війну завжди поверталися.

Коли до нас приїхала бабуся, ми відчули, що в нашому домі знову з'явилася любов і тепло. Вона була дуже доброю, завжди підтримувала нас, але хвороба, на жаль, не обійшла її стороною. Навіть її мудрість не могла зарадити нашій втраті.

Війна забрала у нас не лише дім, а й найріднішу людину – бабусю. Я згадую слова мами: "Це страшна проклята війна, забрала сотні життів, жахлива вона. Але ми сильні, разом все подолаємо!".

Кожен день я відчуваю цю втрату, але намагаюся триматися. Я вдячна бабусі за все, що вона зробила для нас.

Ми з сестрою намагалися підтримувати одне одного, але іноді сльози не давали змоги говорити. Я пам’ятаю, як одного разу, коли я намагалася бути сильною, всередині мене все переверталось. Важко усвідомлювати, що життя може змінитися так швидко, і ти не в змозі нічого вдіяти.

Зараз, майже три роки як іде війна, ми з родиною знаходимося в більш безпечному місці. Знову можемо бачити тата, і хоча ми разом, страх перед невідомістю залишається. Ніхто не знає, що буде завтра. Але я все ще вірю у перемогу. Надіюсь, що справедливість запанує, і ми зможемо повернутися до нормального життя в безпеці.

"Життя прожити - не поле перейти!" - сказала мудра жінка. Ці слова стали для мене важливими. Я знаю, що попереду буде багато труднощів, але я готова боротися за своє щастя, за своє майбутнє, за свою країну. Чекаю на той день, коли зможу знову відчути мир і спокій, коли зможу сказати: "Ми перемогли!"

Я вірю, що разом ми подолаємо всі труднощі, і ця війна залишиться лише страшним спогадом. Я вірю у краще майбутнє і сподіваюся, що всі повернуться додому.