Борщ Софія, 7 клас
Борщівська гімназія Балаклійської міської ради Харківської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Сидоренко Майя Віталіївна

Війна. Моя історія

Лютневий вечір не віщував ніякої біди. Вчасно приготувавши уроки, вирішила відпочити. Вийшла на вулицю... Дихалось, здавалось, легко. Ось набрала повітря на повні груди ... Як красиво спостерігати за хмаринами, що ось-ось зникнуть за обрієм — все-таки зима, хоча й останній місяць холодної пори! Можливо, когось зустріну, - подумала. - Завтра починається новий день. Потрібно контрольну з української мови написати якомога краще, а тому бажано набратися сили”. Із такими думками дійшла до сільського парку. Якось дивно, що нікого не зустріла…

Уночі спалось тривожно. Прокинулась від якогось дивного шуму. Розплющила очі — побачила стурбовану маму. “Уставай, доню... Війна ...”. Ці слова, ніби колючка, ранили моє серце. Яка війна? Чому? А як же плани на майбутнє?

Ми вийшли на вулицю, хоча було зовсім рано — шоста година. Чулися спочатку поодинокі вибухи, потім — ворожі літаки заполонили наше мирне небо.

Їх було так багато! Куди ж вони летять? Кого прийшли вбивати “російські брати”? Мені навіть не спадало на думку, що вулицями рідного села ходитимуть вороги зі зброєю, їздитимуть машини з білим написом — «Z».

Мої думки перервав телефонний дзвінок: бабуся повідомила, що треба негайно зібрати тривожну валізу, підготувати запас води, продуктів харчування, облаштувати в льосі безпечне місце. Я бачила, яка мама схвильована, стурбована, мало говорила, пекла буханці, пряники, клопоталась. Моя бабуся Шульга Лідія Леонідівна, староста села, першочергово забезпечила мешканців населеного пункту мукою. Дирекція школи підготувала укриття. Ставало все гучніше, було боязно, і ми пішли в підвальне приміщення нашої гімназії. 29-го лютого борщів’яни вперше побачили ворожі танки. Цього дня був підірваний міст. Бабуся заспокоювала, говорила, щоб люди готувались, збирали все необхідне, поки росіян та військової техніки немає в селі. Уже 16 березня з пострілами на танках у село заїхали вороги, розшукували бабусю. Я знову хвилювалася: що з нею буде? Бабусю відпустили пізно увечері, а на ранок викликали знову. Вороги чинили розбій у місцевій агрофірмі: забрали грузові машини, автівки, нахвалялись спалити зерно, проте, дякуючи старості села, його роздали людям. Так зуміли зберегти пшеницю, яку мешканці села міняли на муку.

Бабусі погрожували арештом, а тому вона переконувала маму виїжджати. Та мама не погоджувалась покидати домівку і їхати в чужі світи. Ми залишились. «Руські» окупували село надовго, на сім місяців…

Стільки часу без школи, без друзів, часто без світла, зв′язку, інтернету. Ми майже не виходили із двору, тільки разом із мамою їздили на велосипедах провулками до бабусі, уникали зустрічі з ворогами. Кожного дня з Борщівки летіли «гради» на сусідні села, несучи розруху, смерть. Не було спокою ні вдень ні вночі. У селі “господарювали орки”. Вони вели себе безкультурно, особливо коли чули слова обурення, непокори... Я зненавиділа тих “рятівників”, які зруйнували українські села, міста, лишили життя людей...

Наше село на колінах зустрістріло трьох ГЕРОЇВ — вони навічно залишилися у строю, ставши янголами. Я горджуся , що мій брат Артем із перших днів став на захист Батьківщини, каже, що воїни наділені надзвичайною любов′ю до України і глибокою ненавистю до «русні». Ми весь час чекаємо від нього звістки і дуже раді чути його голос.

На жаль за підлим доносом бабусю викрали й кинули в «підвал». Ми цілий тиждень не знали, що з нею. Як же я зраділа, коли почула бабусин голос . Вона розповідала про хвилювання, які довелося їй пережити. П′ять діб без сну, їжі, води… П′ять діб зі своїми думками… Тієї ночі, 8 вересня, Балаклійщину було звільнено, моя рідненька повернулася додому .

І дихати стало вільніше, і сонечко світить яскравіше, адже в селі вже здійснювали розмінування, викошували бур′яни, прибирали всі блокпости, наводили чистоту і порядок, щоб і сліду «руського» не було.

Ми вже вільні рік, але ще багато міст і сіл окуповані. Ще війна несе багато лиха, а тому ми в тилу допомагаємо захисникам. Відправляємо на фронт продукти харчування, плетемо рятувальні сітки, в′яжемо шкарпетки, килимки… Я також разом із мамою, бабусею печу пиріжки, печиво. Односельці придбали дві автівки для наших воїнів, адже не можемо жити спокійно, стояти осторонь - йде війна.

Я йду своєю вулицею, усміхаюся людям, деревам, пташкам, які співають по-особливому. Знову крокую в парк. Підходжу до липки, що садила із мамою. Видно, що гілочки, кора пошкоджені — це сліди “прильотів”. Підійшла до казкового корабля “Чорний принц”... І мрії ожили, відновилися, бо тут, у Борщівці, усе рідне. Раптом почула і тужливе «курли!». О, це ж наші журавлики! Вони, бідненькі, прилітали навесні, коли рвалися снаряди… Будували свої гнізда на спалених деревах…

Я глянула на журавлиний ключ. «До зустрічі, рідненькі!» - вирвався, немов із полону, услід за птахами мій голос. До мене підійшла бабуся й ніжно пригорнула до себе. На душі стало тепло і спокійно. Значить, Україні бути! У нас є майбутнє!