Сокол Тимур, 10 клас, Лохвицька гімназія № 1 Лохвицької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Божко Сергій Миколайович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Цей день пам`ятаю як особливий, який назавжди розділив моє життя на «до» і «після». І сьогодні, беручи аркуш чистого паперу, згадую весь цей важкий для мене, як  і для всієї України, етап, який ми проходили й проходимо щоденно, у тривозі, у гіркому смутку, безпорадності, але з сильною вірою в майбутнє.

Я впевнений: воно буде в нашій незламній державі з незламним Українським Народом.

24 лютого 2022 року почалося звично. Я прокинувся трішки раніше й чекав, коли бабуся покличе снідати. Мама вже була на роботі. Вона зателефонувала бабусі, щоб дізнатися, як наші справи. Розмова була короткою, бабуся покликала нас за стіл. Я збирався до школи й саме передивлявся, чи не забув раптом чогось. Підійшовши до столу, помітив, що бабуся була стурбована, вона ледь не плакала, видавила з себе, що почалася війна. Я, чесно кажучи, у це не повірив, бо про війну говорили вже й раніше.

Поснідавши, збирався йти до школи, але навчання очно скасували, нас перевели на дистанційну форму. І тут я вже зрозумів, що щось не так дійсно.

Я б і далі не вірив, якби не ввімкнув телевізор та не подився новини. Бомбили міста й села України. Люди тікали зі своїх  осель, кидаючи все надбане, щоб урятувати свої життя. Ворожі кулі й снаряди не щадили ні малих, ні старих, гинули цілі сім’ї. Ще сильніше біль і страх охопили мене. Я підійшов до вікна, щоб якось відволіктися й ні про що не думати, але крізь скло побачив колону військової техніки... У цей день мама раніше повернулася з роботи й почала розповідати, що росіяни в'їжджають у міста, як до себе додому, скаженіють, убивають ні за що, катують цілі сім'ї. Тоді я вперше запитав себе, чи справді вони люди?            

Мені було страшно ходити містом, військова техніка рухалася центральною вулицею.

Дорогою до магазину проходив повз військкомат –довжелезна черга добровольців, молодих та старших за віком чоловіків, не вміщалася в доволі просторе приміщення. Від'їжджали повні автобуси, у яких сиділи захисники. Вони не знали, що їх очікує, але були впевнені у своєму виборі і розуміли, що ніхто, крім них… Із Сум, де вже тривали бойові дії, назустріч військовій техніці рухалися убік Києва цілі колони легковиків, автобуси з табличками "ДІТИ".

"Чому? За що?" – не міг збагнути. Ніч була безсонною, завтра було сповнене страху…

Ми про всякий випадок усією сім'єю почали складати тривожну валізу. Матуся побігла на пошуки ліків, але в аптеках були спустошені полиці.  Люди панікували, схвильовано метушилися в пошуках продуктів: магазини теж були порожні, найнеобхідніше не можна було купити, бо вже розібрали. Навіть хлібні полиці стояли порожніми.                

Почувши сирену, ми поспішали в укриття, навіть уночі батьки нас будили, ми  вдягали теплі речі, брали валізу, спускалися в підвал. Там сиділи всі мовчки до відбою. І так могло бути за ніч не раз.

Зранку бабуся ходила плести сітки, збирала по квартирі темну тканину, різні речі: одяг, постільну білизну, ковдри, подушки – й віддавала волонтерам. Люди єдналися й допомагали армії: приносили домашню випічку, консервацію, мішки з картоплею – у кого що було.. Я бачив багато знайомих: учителів, сусідів, однокласників, навіть свого тренера. Моя сім'я допомагала коштами, речами, продуктами. Тому що якщо ми допоможемо військовим, то буде ближче перемога.

Рік за роком наші дні і ночі тримає в жахливих пазурах клята війна. І здається, що цьому не буде ні кінця ні краю.

Що живі коридори на честь загиблих воїнів не зникнуть з наших вулиць. І тремтітимуть наші душі за тих, хто віддає життя, щоб стримати лютого ворога, який безжально знищує все, грабує, розтирає на пил. Але ми українці , ми сильний духом народ, і це нас відрізняє від інших націй. Я вірю в нашу Перемогу! Я впевнений, що настане той сонячний радісний день, коли в кожну домівку прийде Мир.