Стрельчук Олександра, 9 клас, Славутська гімназія "Успіх"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стрельчук Наталія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні з самого ранку тривога. Виє сирена, на вулиці ні душі. Навіть природа, ніби відчуваючи щось, плаче дрібним дощем. Я сиджу в коридорі, чекаю, коли нарешті оголосять відбій. Треба було б робити уроки, але ж незручно, та й настрій не той. В голові одна за одною снують думки, сумні та тривожні.

Лякає те, що ця ситуація уже не здається чимось надзвичайним. Як-не-як війна триває уже третій рік…

Часто згадую отой найперший день, з якого все й почалося. Зранку, як і завжди, збиралася до школи. Сперечалася з мамою, яка просила одягнутися тепліше. І раптом повідомлення на телефон: «В школу сьогодні не йти. Почалася війна».

Яка війна? Що за жарти? Хіба таке може бути в ХХІ столітті? Але через кілька годин всі сумніви відпали: це дійсно правда.

Мама пішла на роботу, а я залишилася вдома сама. Дивилася новини і здригалася від кожного звуку. Ще ніколи в житті мені не було так страшно… Пам’ятаю перший тиждень. Люди розгублені, заціпенілі, ніхто не може зрозуміти, що коїться. Величезні черги біля банкоматів та заправок, затори на виїзді з міста. З полиць магазинів зникають найнеобхідніші продукти. Здається, що це жахливий сон, який ось-ось закінчиться. Відкриєш очі - і все буде, як і раніше. А потім розумієш: це реальність, в якій ми відтепер мусимо жити.

Поступово життя налагоджується. Наскільки це можливо. Просто тепер я боюсь читати новини.

Маріуполь… Куп’янськ… Харків… Херсон… Одеса… Стерті з лиця землі міста й села. Тисячі вбитих і поранених. Скільки ще це буде тривати? Невже нічого не можна зробити? Знову відновлюється навчання в школі. Я рада бачити однокласників, яких уже набагато менше: рятуючись від війни, люди виїжджають за кордон. Натомість у класі з’являються нові діти - переселенці, тихі, заглиблені у себе.

Важко навіть уявити, що їм довелося пережити за їхнє коротке життя.

Часто сирена лунає цілий день. Тоді уроки проводять у сховищі. Злякані очі дітей, особливо молодших. Спроби додзвонитися батькам, коли немає зв’язку, а іноді й світла. І безмежна радість, коли тато чи мама нарешті приходять і забирають дитину додому.

Поступово звикаю й до цього.

Коли починають привозити перших загиблих, усвідомлюю: війна зовсім поруч. Чоловіки й зовсім молоді хлопці, які ще кілька місяців тому ходили тими ж вулицями, що й я, сміялися, раділи життю, будували плани на майбутнє, сьогодні повертаються додому, щоб назавжди залишитися тут. Вони вічно будуть дивитися на нас з портретів нестаріючими очима, ніби питаючи: «За що?» Найстрашнішим є те, що багатьох я знаю особисто, бо це колишні учні нашої школи, які всього на кілька років старші за мене…

Інколи мені здається, що моє дитинство закінчилося у той жахливий день.

Звичайно, я не бачила усіх страхіть війни, які іншим довелося пережити. Але ніколи уже я не зможу дивитися на світ так, як раніше. Війна змусила мене зрозуміти цінність людського життя, свободи та незалежності. Я переконана, що Україна переможе, адже наш народ бореться за правду. Але якою ціною? Скільки ще життів забере цей страхітливий монстр під назвою «війна»?..

Нарешті відбій. Я залишаю свій тимчасовий прихисток і йду робити уроки. Незважаючи ні на що, життя триває.