Леськова Ксенія, 15 років,

Золотівський ліцей №16, м. Золоте

Есе «День, коли для мене почалася війна»

Який він, той день, коли для мене почалася війна? На це питання, мабуть, складно зараз відповісти. Справа в тому, що на той час я закінчила лише другий клас і не могла в повній мірі усвідомлювати жахливість подій. Поруч весь час були батьки – найближчі та найдорожчі люди, які намагалися захистити мене від реальної небезпеки і самі були впевнені в тому, що незабаром все закінчиться, люди отямляться і все буде як і раніше…

Мене лякали люди у військовій формі, гуркіт військової техніки, розриви снарядів, літаки, які низько літали в перші дні війни. Але батьки вигадали для мене легенду, що поруч проходять тренування для наших захисників, які мають бути готовими до надзвичайної ситуації в будь-яку мить.

Я вірила і заспокоювалася, тим паче, що вдома на той час було заплановано ремонт у вітальні, де ми з мамою малювали картину на стіні. Сусіди були налякані, весь час бігли до підвалів, але я цього не бачила, бо була зайнята творчістю.

Коли ж я врешті зрозуміла, що почалась війна? Скоріш за все це сталося 20 жовтня 2014 року. В цей день я виїхала з мамою (вона працює вчителем) й іншими дітьми нашої школи до санаторію в Одесу. Мама пояснила, що дійсно є небезпека і нам потрібно на деякий час виїхати з міста. Нас супроводжували військові, поліція, волонтери.

По дорозі я вже бачила зруйнований міст, повалені дерева, воронки та пошкоджені снарядами будинки. Багато хто з дітей виглядав дуже наляканим. В автобусі діти почали спілкуватися і розповідати про свої страхи. І ось тут, напевно, настав той момент, коли я усвідомила, що почалася війна.

Особливо жахливим було те, коли поблизу Харкова в небі ми побачили вертоліт. Діти дуже злякалися, почали кричати і плакати. Для мене це був справжній шок…

В санаторії було чудово: привітні люди, нові друзі, поблизу море, екскурсії, подарунки, а головне – поруч мама, до якої тулилися й інші діти, з якими ми приїхали. Мама стала близькою людиною і для них. Та, не зважаючи на це, я часто сумувала і навіть плакала, бо вдома залишилися татко, дві бабусі, дідусь та інші близькі мені люди. Я боялася через те, що вони були в небезпеці.

В санаторії ми пробули два з половиною місяці. Здається, всі звикли до спокійного життя і були задоволені. Але одного разу, під час дискотеки, з вулиці поблизу почали лунати звуки, як нам здалося, снарядів. Це був знову жах.

Доросла дівчинка, яка на той час навчалася в десятому класі, впала на підлогу і в неї почалася істерика. За нею почали плакати й інші діти. Як пізніше дізналися, то на сусідній вулиці у людей було свято і вони запускали феєрверки… Для нас же ця розвага стала тепер не в радість, ми чуємо в цих звуках лише звуки страшної війні.

Час відпочинку пройшов і ми повернулися додому. Як говорять в народі: «Всюди добре, а вдома найкраще». Рідні люди, рідна оселя. Але ж тут знову жахливі події в перший же день повернення – перший день Нового 2015 року. З «градів» обстріляли наше невеличке містечко Золоте. Воронки біля під’їздів, вибиті вікна в будинках, в нашій гімназії…

З того часу ми живемо в іншому вимірі. Час розділився на «до війни» і сучасну реальність. Ми говоримо, що вже звикли до пострілів та вибухів, можемо оцінити реальну загрозу: близько це відбувається чи далеко від нас. Але ж це неправильно! Люди не повинні весь час боятися і жити в очікуванні небезпеки.

Я хочу, щоб нарешті настав мир. Мир – це спокій, щасливе дитинство без розмов про те, з якого боку сьогодні стріляли і куди бігли ховатися вночі. Хочу ходити стежинками в рідному краї і не боятися наступити на вибухонебезпечний предмет. Я сподіваюся і вірю в те, що нарешті люди схаменуться, і мрії здійсняться.