Бубело Софія, 10-д клас, ліцей імені братів Шеметів

Вчитель, що надихнув на написання — Цимбал Олена Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року моє життя кардинально змінилося. Я мешкала в невеличкому містечку Лубни разом зі старенькими дідусем та бабусею. Мама працювала в Польщі, бо так було необхідно.

«Мамо, тату, Соню, швидко збирайтеся та їдьте до мене, бо в Україні небезпечно!» — телефонувала схвильована мама. Бабуся з дідусем залишилися в Лубнах. Ми з мамою вмовляли їх, але вони відмовились їхати, сказали, що не хочуть бути для нас тягарем.

Ось ми з тіткою після 6 годин очікування на холодному вокзалі змогли сісти в потяг, де в кожному купе було близько 14 осіб.

Усю дорогу довелося спати сидячи, хоча я там скрутилася так, що не зрозумій чи сиджу, чи лежу.

Ніколи не бачила такої великої кількості біженців, які вже бачили жах війни та були у великій паніці. Було не те що сумно виїжджати з України, але й не було страху перед війною, ну тип, є, то є, що я зроблю? Не хотілося ні ховатися, ну нічого.

Після місяця адаптації я пішла в польську школу до українського класу. Велику допомогу відчула від класної керівниці, адже вона українка, яка розуміла нас.

Про різницю між менталітетами я дізналася лише після літніх канікул. Наш клас відставав від паралельних польських класів через спрощену програму.

То що на рахунок менталітетів? Поляки-підлітки, мені так здалося, не дуже виховані. Мені було складно підтримувати зв’язок з ними не лише через мову, а через те, що однолітки зневажали нас (з поляками спілкувалася лише з їхньої ініціативи).

Образливі слова і цькування через те, що я українка, сильно ранили мене. Були, звичайно, й ті, які толерантно ставились, але їх менше. 

В Україні у мене було багато друзів, а тут відчула повну безпорадність. 14 лютого 2024 року з нетерпінням чекала бабусю, з якою мала повернутись у рідні Лубни.

Сьогодні навчаюсь в іншій школі, але не відчуваю себе чужинкою, бо я серед українців. Хоча частіше лунає тривога, над містом літають шахеди, чую постріли по безпілотниках наших воїнів, більше не залишу рідний дім. Вірю в перемогу!