Курченко Віра, 10 клас, Костянтинівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 Костянтинівської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Агафонова Галина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, яку розпочала росія, стала випробуванням для кожного з нас. Для України ці 1000 днів є символом незламності, мужності та єдності. Кожен день цієї війни приносить нові виклики, утрати та перемоги, які пишуть нову історію нашої країни. Російські окупанти щодня продовжують чинити значний психологічний та фізичний тиск на всіх мешканців України.

На жаль, зараз значною мірою страждає східна частина нашої держави. Тисячі людей залишаються без житла через потрапляння ракет у будинки.

Мільйони українців вимушені виїхати в інші міста країни або за кордон, починати своє життя спочатку. Усі живуть «одним днем», не знають, що може статися через хвилину. Тож, аби Україна була вільною, наші батьки, сестри, брати, чоловіки стали на захист своєї Батьківщини.

Я народилась на Донеччині, у місті Костянтинівці. Зростала в атмосфері поваги й любові до родини, мене батьки вчили співчувати чужому горю.

Я мала спокійне, радісне дитинство, мріяла стати психологом. Але настала та страшна ніч, коли ми почули вибухи й батьки сказали слово «війна»! Чи здійсниться тепер моя мрія та мрія всіх дітей України? Обов’язково здійсниться!

Я впевнена в цьому, бо захищають нас незламні українці!

Щодня я бачила українських військових, бо жила напроти їхньої оселі. Завжди з подругами ми віталися з ними, приносили малюнки. На вулицях міста бачила військову техніку: машини, БТР, іноді й танки, гвинтокрили, які могли пролітати дуже низько, майже над будинками.

Іноді велика військова техніка викликала страх, але все ж таки це було звичайним для тодішнього життя з 2014 року. Однак, все змінилось 24 лютого 2022 року…

Після початку повномасштабної війни я навіть не уявляла, що чекає мене в майбутньому. Здавалось, що все моє життя закінчиться. Того дня десь за містом я чула вибухи, які ще більше навіювали жах. Через місяць ми з мамою вирішили виїхати до Німеччини, тому що залишатись в Україні було небезпечно.

Сльози, розпач, відчай! Розлука з татом, рідними! Дуже боляче, але так треба. Коли ми переїхали в Німеччину, то вирішили допомагати українцям.

Збирали гуманітарну допомогу, брали участь у мітингах. Але довго без рідної України ми не змогли, тож приїхали до Харкова, бо тут служив мій батько.

Мій тато – Артем Курченко. У дитинстві я з ним проводила багато часу, він багато чого мене навчив. Усі знайомі завжди кажуть, що він працьовита, добра та чуйна людина, яка завжди прийде на допомогу.

Із початку війни я не бачила його більше трьох місяців. Він – військовослужбовець 92 бригади, яка з перших днів війни боронила місто Харків.

Під постійними ракетними та авіаційними ударами воїни не дали окупантам захопити місто. Мій тато брав участь у тих боях, за що отримав медаль «За військову службу Україні». Також він брав участь у Слобожанському контрнаступі на початку вересня 2022 року, унаслідок чого було звільнено майже всю Харківську область.

Наразі мій тато перебуває на фронті, продовжує захищати нашу землю від агресора. Іноді він має змогу приїхати додому. Тоді ми весь час проводимо разом, і говоримо, говоримо, говоримо…

Коли татові дають відпустку, ми можемо з’їздити до рідного міста, щоб відвідати родичів. Звичайно, зараз життя на Донеччині дуже складне. Немає води, зникає зв’язок та інтернет, через постійні обстріли багато магазинів із необхідними товарами зачиняються.

Але люди вірять, що настане день, коли небо буде мирним, а слово «Добраніч» - реальним.

Отже, 1000 днів війни - це період великих утрат і випробувань, але також і час, коли українці показали свою силу. Війна змінила кожного з нас, але не зламала наш дух. Незважаючи на всі виклики, проблеми, ми живемо та намагаємось допомагати нашим військовим, яким випала найважча робота – захистити Україну від найжахливішого ворога. Цей період повномасштабної війни дав змогу переосмислити все, що було до цього часу.

Дав змогу побачити, хто насправді був нашим другом, а хто – ні. Завдяки нашим зусиллям ми збережемо Україну, її культуру та Незалежність.

Я пишаюсь своїм Татом, я щиро вдячна йому і всім українським військовим за те, що можу навчатись, писати ці рядки вдячності! Бажаємо всією великою українською родиною, щоб вони повернулись живими! Слава Україні!