Малицька Ярина, 11 клас, Зав'язанцівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Панчишин Олександра Зигмундівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…Люта, безжальна, кровопролитна! Страшні слова, які назавжди залишили глибоку рану в душі кожного українця. 24 лютого 2022 року – «чорний день» в історії України. День, який зламав долі мільйонів людей, незалежно від того, де кожен українець зустрів війну.

Близько сьомої ранку президент Зеленський звернувся до українського народу: «Ми переможемо всіх. Тому що ми – Україна. Слава Україні!».

Ці слова стали мотивацією для тисяч чоловіків та жінок, які в перші дні великої війни стали на захист країни.

1000 днів війни… Який мій шлях протягом цього складного тривалого часу? Намагаюся пригадати… Ранок… 24 лютого… Прокидаюся від страшного гулу…

Що це? Це літак у небі… Із соціальних мереж дізнаюся: почалася війна! Це була тоді найстрашніша новина у моєму житті.

У цей момент страх за рідних переповнював мене. Це відчуття, яке неможливо описати. Мені здається, що всі люди відчували те саме, особливо ті, що опинилися в епіцентрі перших бойових дій.

Ворог намагався посіяти в наших серцях страх, паніку. Але помилився.

У такий важкий час українці згуртувалися: підтримували один одного морально, матеріально, сотні людей стали волонтерами, які і до сьогодні докладають максимум зусиль, щоб допомагати воїнам на передовій.

Важливою була в перші дні допомога людям, переселеним з окупованих ворогом територій.

Я також не залишилась осторонь. Разом з друзями, однокласниками плели маскувальні сітки, брали участь у благодійних акціях «Смілива гривня» і «Наділи монети суперсилою», молилися під час проведення молебнів за українських воїнів настоятелем церкви святого Дмитрія отцем Іваном. Але найболючішими були моменти зустрічі Героїв, котрі «на щиті» поверталися додому.

Серце і досі крається від болю, коли вшановуємо пам’ять випускника школи Миколи, якому назавжди 23 роки.

У вересні 2022 року мій батько вступив до лав Збройних Сил України. Ніс службу на сході України. Будучи військовим медиком, рятував наших воїнів на полі бою. Саме тоді кожна хвилина мого життя була переповнена хвилюванням і тривогою за долю рідної мені людини. Минав час, і я навчилася справлятись зі своїми переживаннями.

Сьогодні я – учениця 11 класу. Навчаюся і готуюся до вступу у вищий навчальний заклад. Мрію про мир і спокій, про щасливе майбутнє.

А ще пишаюся подвигом українських людей, зокрема своїх односельчан, що захищають південні і східні рубежі держави. Велика шана і честь нашим волонтерам, рятувальникам, медикам, захисникам і захисницям, які у надскладних умовах, у нерівному бою з ворогом наближають перемогу. Вічна пам’ять Героям, котрі поклали своє життя на вівтар свободи.

Незважаючи на всі негаразди, я вір’ю, що нація наша ніколи не зламається, бо ми, українці, маємо найсильнішу зброю – любов до рідної землі, маємо віру у силу молитви.

Тому молимося за кожного воїна, молимося за мир, молимося за єдність. Молимося і віримо, що Україна обов’язково підніметься з руїн. Нам є чим пишатися, нам є заради кого жити. Сьогодні, як ніколи, актуальні слова великого Кобзаря:

Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава і воля святая!