Назаренко Крістіна, 9 клас, Приватний ліцей "Академія мудрості"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Можаровський Микола Олександрович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Того ранку ми прокинулися від телефонного дзвінка дідуся: «Діти, війна почалася!» За мить ми й самі вже чули глухі звуки вибухів. За кілька кілометрів від нас – Гостомільський військовий аеропорт. А наш будинок – у мальовничій хвойній Бучі…

Ось так війна увірвалася в моє життя.

Оскільки протягом дня вибухи не припинялися, наш підвал, зовсім не пристосований для проживання, став для нас порятунком. Мій тато відніс туди кілька матраців і ковдр для всіх нас: це мама з татом і ми, троє дітей. Тож першої ж ночі ми ночували в підвалі. А під ранок до нас доєдналися ще й наші сусіди. Їх було п’ятеро дорослих і двоє маленьких дітей.

Усі ми сподівалися, що одну ніч треба потерпіти, завтра вибухи припиняться... А потім виявилося, ще один день... і ще ніч... і день... і ніч...

Ця гірка реальність у голові просто не вміщалася. Здавалося, ось-ось це непорозуміння закінчиться, усе стане на свої місця. І житимемо ми, як і раніше, у своєму чудовому будинку, чекатимемо прихід весни.

Однак поки що ми змушені ховатися у власному підвалі під вибухи снарядів, під залпи «Градів», під звуки кулеметних черг на нашій вулиці.

Коли колона танків їхала сусідньою вулицею, звук був такий, ніби зовсім поруч гуркотять вантажні потяги. Літаки один за одним пролітали над дахом нашого будинку, як у фільмі про війну. Страшно було, коли з одного боку нашої вулиці стояв «Град» і стріляв прямо перед нашим будинком, а йому здалеку відповідав інший. Коли вирували вуличні бої, ми розуміли, що не можна видавати своєї присутності, треба сидіти тихо й чекати.

Та й решту часу ми намагалися не шуміти, аби нас не виявили вороги, які вже розпорошилися по всіх околицях.

Стало важче, коли світло й газ відключили, ми не могли навіть готувати в будинку їсти. Добре, що в нас був генератор, а каністру бензину тато встиг придбати перед війною. Тому генератор підключали на кілька годин на день.

А потім випав сніг, у підвалі стало 12 градусів тепла. Треба було якось готувати їжу й зігріватися.

Діти сусідів постійно плакали, бо мерзли. І тоді тато згадав про буржуйку, яку його брат привіз десь за місяць до війни зі словами «а раптом знадобиться». Проте я точно знаю, що Господь не має випадковостей, і Він потурбувався про нас заздалегідь! Ця буржуйка, абсолютно непотрібна для мирного життя річ, стала дорогоцінним свідченням Божої любові та турботи до нас. Тепер ми підняли температуру в підвалі аж до 17 градусів.

Ми пристосувалися готувати на ній їжу. Якісь запаси круп в нас іще залишалися,  хоча з метою економії ми перейшли на дворазове харчування.

Напевно, ми ніколи так не молилася, як тоді в підвалі, і поступово мир і спокій приходили. Просили Господа охороняти нас, наш дім, будинки наших сусідів. Тоді лише спокійно лягали спати... Бензин для генератора закінчувався. Ми розуміли, що найближчим часом потрібно евакуюватися.

Ми чекали «зеленого коридору», але нічого не було. Ми молилися і просили Господа вивести нас, дати чітке розуміння, коли можна їхати.

Виїжджали ми з окупованої Бучі на чотирнадцятий день війни без офіційного «коридору» та супроводу. Колона приватних автівок. Бог провів нас дивним чином через усі блок-пости, повз розстріляні машини з написом «Діти», повз танки, що стояли прямо у дворах, повз зруйновані будинки.

Ті жахіття, про які світ дізнався після визволення Бучі, просто не вкладаються в голові…

Господи, у Тебе помста за замордованих і вбитих людей! Утіш серця їхніх близьких! Славимо Тебе Господи за велику милість, яку Ти виявив до нас.