Руссу Роман, 9 клас, Вітрянська гімназія-філія ОЗ "Михалківський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Щаслива Анастасія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

- Мамо, як  безжально  краплі дощу б'ють по вікнах.

А там десь в сирім окопі, зіщулившись, ховається від дощу мій тато.

Як би я хотів його зараз зігріти своїми обіймами, щоб він був зі мною поряд. Я дуже за ним сумую. Я розумію, що він там не один. Там всі, кого болить душа за Україну.

-Татку, моє життя дуже змінилося з того часу, як ти поїхав захищати рідну землю. Я дуже подорослішав, бо тепер головний в сім'ї. Я повинен мамі допомагати по господарству, бо сестричка на роботі. Стараюся, як можу, розраджувати маму, дарувати їй позитивні емоції, щоб вона не сумувала, щоб її очі були веселішими. Вона дуже журиться про наше майбутнє, про те, що ми не разом, адже ми - сім'я.

Навіть люди в селі стали сумнішими. Немає тієї радості, що була до війни, стали пустими вулиці. Школа також принишкла. Ми часто ховаємось в укриття під час військових тривог.

Моя зболена, знекровлена земле, ми тебе вилікуємо, відбудуємо, зцілимо твої рани, бо  таких патріотів, як мій тато, багато.. А хто ж заплатить за сльози вдів, матерів, дітей? Скільки вони коштують?

Земля моя, як кришталь, дуже крихка, тендітна, чуттєва.

Господи, ми зрозуміли вже, що треба бути сильними, тільки підклавши один одному плече, ми зможемо побороти клятого ворога. У нас рашисти хочуть забрати все: нашу ідентичність, наш дитячий всесвіт, щоб ми не знали, якого ми роду і племені.

Але з кожним днем ми стаємо сильнішими і влучніше б'єм ворога.

Нашим хлопцям в окопах  також страшно, вони ж люди! Але вони відповідають за нас, за своїх рідних, за нашу неньку Україну. На них лежить велика відповідальність. Хто, як не вони! Велика мета – це і є запобіжник страху.

До війни ми багато чого не цінили в житті, ми думали,  що воно вічне. Але в один день все звичне змінилося. Те, що ми будували, чому раділи, що було завжди біля  нас, воно рухнуло.

Ніби чорна хмара насунулася і забрала все: дім, маму, тата, дзвінкий дитячий сміх, навіть мрію…

І це триває вже 1000 днів. Я впевнений, що світ тримається на добрих та щирих людях. Під час війни світ добрих людей об'єднався. На нашій стороні правда, ми на своїй землі і будемо її боронити до останнього подиху.

Ми вже не будемо ніколи такими, як до війни. Вона показала кожну людину на що вона здатна.

«Людина пізнається в біді»,- так говорить українське прислів'я. А війна – це біда всього народу. Тому під час війни кожна людина зрозуміла, хто її друг, а хто – ворог, або ж, насправді, з ним не звариш каші і не підеш у розвідку. А, можливо, й сердечні моральні справи не вирішиш. Війна має підле, несправедливе обличчя.

В цей важкий для країни час молодь взяла на себе дуже багато завдань. Сини й дочки нашої країни б'ють ворога скрізь:  в небі, на землі й під землею. І тільки через любов і віру можна жити на світі.

- Татку, ти тільки вернись живим, благаю. Хай моя синівська любов береже тебе від злої кулі. Я так багато тобі хочу ще розказати: багато мрій, планів на майбутнє, адже я скоро закінчую нашу гімназію. Війна розлучила нас, але вороги не можуть стерти з лиця землі нашу Україну, бо ми сильна, єдина сім'я, нація нескорених та незламних.

Нам потрібне мирне  небо,

Синє-синє, світле-світле.

Миру нам сьогодні треба!