Налоговська Анна, 10-а клас, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Сокальський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Мигаль Софія Георгіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Для мене все почалося у середу 23 лютого, це був звичайний робочий день, і я навіть не могла собі уявити, що завтра почнеться війна. Війна — це криваве слово, яке увійшло в наше буденне життя, адже ми добиваємося миру великими силами, але платимо занадто високу ціну і водночас ми втрачаємо мільйони людей, культурні і матеріальні цінності, сотні домівок, сімей та їх майна, на яке вони працювали довгі роки. 

Головними словами стали "паляниця", "Чорнобаївка", "бронежилет", "пес Патрон", "Україна понад усе!", "Слава Україні! Героям слава!" та багато інших висловів та слів, які стали трендами країни.

На нас напав підступний ворог зранку, коли всі міста мирно спали. О 05:05 за київським часом країна-агресор почала обстрілювати мирні міста та квартали, і відтоді мій світ перевернувся з ніг на голову, мене наче облили крижаною водою. Я про це ще не знала, бо міцно спала і не підозрювала, що коїться у моїй країні, але мої рідні та батьки рано встали, тому дізналися про ці жахливі події раніше за мене. Коли я встала о сьомій ранку, всі новини по телевізору вже гуділи. Мама тоді сказала: «Вставай, Аню! Почалася війна!». Для мене це було дуже важко сприйняти, якщо чесно, дуже незрозуміло (та це просто не вкладалося в голові!), а згодом болісно і мучило почуття, що те, що було вчора, вже не буде і що робити далі, як діяти і сотні тисяч таких запитань у моїй голові, адже я до останнього вірила, що це якийсь недолугий жарт. Але згодом з’ясувалося, що це злий сон, який хочеться просто забути…

Почувши це, я все одно почала виконувати звичні справи та збиратися до школи. Пізніше ми з сестрою чекали на автобус, щоб дістатися до школи. Телефонує мама і каже: «Привіт, доню! У вас дистанційне навчання.».

Саме тоді це був перший випадок, коли я не хотіла дистанційного навчання; хотіла йти до школи, думала, що хоч так і втечу від цього всього жаху,

незрозумілості і дивності у подіях та причинах, але не судилося. По всіх каналах цілодобово висвітлювали тільки новини. Тоді

світ зрозумів, що північний сусід — це кривавий агресор, і назву цієї країни треба писати з маленької букви. Його мета — знищити цивільне населення будь-якою ціною, незважаючи чи це діти, чи вагітні жінки, вони все одно були, є, і будуть катами, які просто фанатично хочуть знищити нас. 

Військові вогнем і мечем руйнували інфраструктуру, міста... І всі люди неодноразово ставили запитання чому розпочалося повномасштабне вторгнення в Україну? Які причини? Одна з них - українська мова, отой важливий критерій, без якого немає держави та нації.

Поки живе мова, до тих пір живе і народ. 

Ще до 2014 року держава-агресор намагалася знищити нашу мову усякими методами, насаджуючи московицьку мову на телебаченні, в великих містах, а особливо на Сході країни вже розпочала цю криваву війну. Тоді ж Україна потерпала від рук боягуза, отого Януковича, який не вмів розмовляти українською, лицеміра та зрадника, який тягнув руку до московитів. Свідомі українці вийшли на Майдан - і він ганебно втік. Немало людей тоді загинуло, але ще не всі зрозуміли, що всьому є межа і треба відновлювати те, що наше. Як казала Ірина Фаріон: «Мова - це кордон». Тоді можна було визначити де Україна, а де ні. От, якби ми усі разом об’єдналися і спільними зусиллями дали відсіч ворогу, не було би зараз стільки днів війни. Хоча… Кожна подія – це певний урок, з якого ми робимо правильні висновки і про, які не варто забувати та постійно про них пам’ятати.

Я щиро вірю, що цей 1000-ий день війни стане поворотним, переможним для нашої країни, а сонце Правди і Свободи засяє над моєю вільною, незалежною і такою прекрасною Україною!