Швець Дарина, 9-в клас, школа І - ІІІ ступенів № 300 Деснянського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Богайчук Тетяна Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Усе почалося набагато раніше… У квітні 2021 року Росія почала збирати війська на кордоні з Україною, і хоча це виглядало як підготовка до нападу, багато хто просто не вірив. Складалося враження, що це чергова хвиля дезінформації, спроба налякати людей. В інтернеті рідко зустрічалися новини про загрозу, і ті здавалися нереальними. Але наш світ перевернувся з ніг на голову.23 лютого 2022 року, звичайний вечір. Люди, стомлені після роботи, повертаються додому, заклопотані повсякденними проблемами. Ніхто й уявити не міг, що ранок не почнеться зі звичних планів на день. Це був четвер, 24 лютого, п’ята година ранку. Перші колони військової техніки Росії вторглися в Україну.

Наступ почався з усіх напрямків — з півночі на Київ, зі сходу на Харків, із півдня на Донбас і Крим. Ворог мав 12-кратну перевагу.

Кожна новина, кожен звук вибуху ніби пронизував душу. Але наші захисники не здалися. Попри всі прогнози про падіння Києва за три дні, українське військове командування зробило неможливе. Чернігів і Суми, оточені ворогом, вистояли, зламавши плани агресора на блискавичне захоплення столиці. За одну добу тисячі людей втратили все: домівки, майбутнє, сенс життя. У магазинах не залишилося продуктів — полиці були порожні, ніби їх тільки що виставили для нового товару, якого не існувало.

Знайти хліб стало справжньою проблемою, і ми з мамою змушени були розмочувати сухарі, які бабуся колись засушила для пташок.

Ті ночі… Безсонні, повні страху й тривоги. Я бачила очі людей — дітей, дорослих, старих — усі в пошуках безпеки, але в тій ситуації безпечного місця не існувало, трохи більше довіри вселяло укриття. Звуки обстрілів рідко змовкали, і кожен раз, коли вікна тремтіли від вибухів, я думала: "Ще трохи — і вони вилетять". У паніці посеред ночі ти схоплюєшся з ліжка, хапаєш руками голову й біжиш до коридору, який здається трохи безпечнішим. Але всередині розумієш — це лише інстинкт, який не зможе врятувати, якщо раптом…

Я подорослішала. Дійсно подорослішала. Вибухи більше не так лякали, вони стали частиною життя. Це змусило мене зрозуміти: людина здатна пристосуватися до будь-яких умов. Але емоції… Їх важко показати, коли навколо відчувається поділ. Люди стали ще більш роз'єднаними. Але так не повинно бути. У такі моменти ми повинні стояти один за одного. Часом важко висловити думки, коли навколо стільки суперечок, і тому я вирішила обмежити себе від новин заради власного спокою.Та є речі, які ми маємо зрозуміти:

Уряд може бути будь-яким, але ми маємо лише одне одного. І тільки разом можна вистояти. Жоден волонтер або військовий не зміг би змінити ситуацію самотужки. 

Але разом вони дають надію. Волонтери, міжнародна допомога, армія — все це об’єднало нас. І саме завдяки цій єдності ми продовжуємо триматися.

Це урок для всього світу: тільки разом можна вижити, тільки разом, усім разом можна дочекатися перемогти, але мало просто чекати, треба щось робити.