Коли розпочалася повномасштабна війна, ми з родиною поїхали в село, сподіваючись, що там буде безпечніше. Але саме через наше село зайшли колони військової техніки. 27 лютого 2022 року село обстріляли. Найбільше постраждав наш будинок.

Та найстрашніше — вони вбили нашого тата, дідуся наших дітей. На наших очах поруч із ним розірвався танковий снаряд. І найболючіше, що все це бачили й пережили діти.

Після цього ми виїхали до Чернівців. Через рік вирішили повернутися, адже у старшої доньки був випускний, а в місті тоді стало трохи спокійніше. Здавалося, життя починає налагоджуватися. Але почалася так звана «курська операція», знову з’явилися нескінченні колони техніки, масовані атаки «шахедами», ракетами та КАБами. Стара травма дала про себе знати — у дітей почалися панічні атаки.

У лютому 2025 року ми вдруге були змушені покинути свій дім і знову поїхали до Чернівців заради безпеки дітей.

Коли ми вперше виїжджали, певний час жили разом із братом — дві родини в маленькій орендованій квартирі, адже знайти житло тоді було дуже складно. Попри те, що ми двічі втрачали дім, ми постійно працюємо — основна робота, підробітки, часто у дві зміни. Ми намагаємося триматися й забезпечувати дітей.

Нас підтримують сім’я, друзі та робота. Саме це допомагає не зламатися і рухатися вперед, навіть після всього пережитого.